Володимир Кравченко, 26 років, псевдо Крава. Народився в Луганську. Навчався в Національному університеті державної податкової служби України в Ірпені на факультеті «Податкова поліція». Але розчарувався в системі, зрозумівши, що для нього це шлях в нікуди. Багато займався самоосвітою. Добре володів англійською. Останнім часом працював трейдером на ринку криптовалют. Девіз Володимира: Найголовніше – родина і своя країна. Фільми дивився глибокі зі змістом. Наприклад, «Платформа» іспанського режисера Гальдера Гастелу-Уррутії. Потім обговорювали із мамою переглянуте. Любив деруни, телятину під сиром і запечену картоплю з м’ясом. Цікавився психологією, квантовою фізикою, астрологією. У людях найбільше цінував відданість. Мріяв бути щасливим і стати батьком.
Після початку повномасштабної війни 2022-му став одним із добровольців, які взяли участь у спецоперації ГУР – вирушив вертольотом в окупований Маріуполь для підсилення захисників міста. Загинув у боях на початку квітня…
Історію підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
«Він і хвилини не вагався»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Володимир винаймав квартиру в Києві. Оренду проплатив 23 лютого. А наступний день почався для нього із ранкового дзвінка матері.
На той час він уже ухвалив рішення мобілізуватися, та мамі цього не сказав. Тоді ж відмовився від оренди квартири і йому повернули гроші. До вечора забирав речі.
25 лютого уже пішов під військкомат. Відстояв чергу, але його відправили назад. Сказали, що зателефонують.
Та Володя не став чекати дзвінка. Друг дитинства Ілля допоміг йому потрапили до лав «Азова».
«Він і хвилини не вагався», – говорить мама Катерина Бикова про вибір сина.
Про те, як розвивалися події в житті Володимира далі, вона дізнавалася по дрібках вже після його загибелі. Сама зводила докупи деталі, але й досі не знає всього.
«Він почав збирати речі. Я кажу: тобі подзвонили? Він: так, подзвонили. Я відчувала, що ми не побачимось, не хотіла про це думати чи казати. Тільки плакала, – згадує Катерина Бикова той час. – Мені було дуже страшно і погано. Але я вже не могла його зупинити».
У 18 років рвався захищати Луганськ
Володимир Кравченко – родом з Луганська. У 2014-му він рвався на захист рідного міста від окупантів. Тоді йому було 18. Першокурсник Національного університету державної податкової служби України в Ірпені. Приїхав до Луганська і каже: «Я зараз тут наведу порядок, що це вони тут роблять?». Мама його не пускала, але він запевнив: «Обіцяю, нічого не буде. Просто з друзями погуляю».
З прогулянки потрапив у підвал, де його катували електрошокером, бо знайшли у тоді ще популярній соцмережі «Вконтакте» переписки з другом Іллею, який був у «Правому секторі».
Його витяг батько, колишній міліціонер, сепаратист. Прийшов і відпросив сина, мовляв: молодий, дурний.
«За це я йому була дуже вдячна. Він не брав участі у вихованні сина, погано поводився. Вова з 2014 року з ним майже не спілкувався», – говорить Катерина.
Тоді ж, у 2014-му, Володимир поривався стати до лав ЗСУ. Однак в останній момент змінив рішення.
«Я вважаю, що це я вплинула, але, може, це був збіг обставин. А, може, це Бог вирішив, що йому ще не час. Донька каже, що Ілля його відмовив», – говорить Катерина.
«Він відчував себе вікінгом»
А от у 2024 році зупинити Володю вже не міг ніхто.
«Я не знала, що він з Іллею домовлявся. Аня (сестра Володимира. – Авт.) дуже багато знала, але теж мовчала. Я дізналася вже, коли він там був. А про те, що саме Ілля йому допоміг, дізналася, коли вже Вова загинув. Ми з Іллею переписувалися, він був ще на «Азовсталі» і просив у мене пробачення…», – каже мама.
У перші дні вторгнення Володимир отримав від батька останнє повідомлення. Той пропонував йому повернутися до Луганська або сидіти вдома, поки все не закінчиться.
«Я за свій дім і свободу свого народу боротимусь кров’ю і потом. Я люблю Україну і свою свободу і готовий за це померти. І я тут такий не один. Нас мільйони», – написав Володя батькові.
«Він завжди був воїном – з дитинства. Володя займався спортом – змішаними боями, останнім часом – боями на мечах. Він відчував себе вікінгом», – згадує Катерина.
Під час служби в теробороні «Азов» Володимир захищав Київ. Про це мама теж довідалася не відразу. Її разом із сестрою на початку березня він відправив за кордон, бо в Києві залишатися було небезпечно. У Бельгії Катерина дотепер.
«Сина не було на зв’язку якийсь час. Хвилювалася дуже. Пишу йому, а він каже: на УБД заробляв собі. Питаю, а що це таке. Каже, учасник будівельних дій. А мене, може, мозок так захищав – думаю, десь тренується, мабуть, чи окопи риє оборонні. А це він уже воював», – згадує Катерина.
«Мене два дні не буде. Не хвилюйся»
У березні 2022 року серед тероборони «Азова» оголосили набір на повітряну спецоперацію ГУР – політ на вертольотах до окупованого вже Маріуполя. В один із семи рейсів зголосився і Володимир Кравченко.Як згодом розповів матері побратим Володі Кравченка з тероборони Ігор Панчишин, спершу зголосилися всі, але потім, осмислюючи серйозність ситуації, дехто відмовлявся. Та не Володя. Ігор планував ще вмовити його не летіти, але коли повернувся із бойового завдання, той вже вирушив у окупований Маріуполь.
«Я точно знаю, що це було його свідомим вибором. Його не відправили. Його навіть відмовляли. Це була його свідома позиція», – каже Катерина.
Під час останньої розмови Володя нічого не сказав мамі про участь у спецоперації. Втім, залишив телефон командира відділення з позивним Отто. Коли мама запитала, навіщо, відповів: «Щоб був».
«Я тоді подумала, в принципі, хай буде. Тут як і з тим УБД, якась думка промайнула, але я її швидко прогнала. Я боялася навіть думати про це, – розповідає Катерина Бикова. – Ми тоді серед бельгійців збирали гроші на тактичні навушники. Вова просив для себе і для кого ще вдасться. Ми назбирали на десять штук. Але коли вони прийшли, то Вови вже не було, він загинув…».
Перед польотом, 30-31 березня, Володимир написав мамі: «Мене два дні не буде. Не хвилюйся».
Його група з восьми людей вирушила в Маріуполь з третім бойовим вильотом. Подробиць тієї спецоперації мама не знає донині. Як і не знає, чи залишився в живих хтось із учасників екіпажу, з якими летів Володя.
«Мені сказали в патронатній службі, що з ним полетів Кельт. А потім в інтернеті я побачила Схода (Олександр Іванцов на позивний Схід висадився в оточеному Маріуполі для підсилення оборони міста. Він не здався в полон, пройшов 200 кілометрів, аби дістатися підконтрольної Україні території. – Авт.) і достукалася до нього. Він теж з Луганська. Я поспілкувалася з ним, кажу, ти ж з Кельтом летів і мій син летів. А він каже, ні, Кельт летів першим гелікоптером. А Вова попав у третій виліт. І я не знаю, хто був з ним. І так мені ніхто всього й не каже», – говорить мама.
«Я зараз в Маріуполі, але не кажіть мамі, бо вона з розуму зійде»
31 березня Володимир Кравченко вийшов на зв’язок з двоюрідним братом Іваном, який нині теж воює. Повідомив: «Я зараз в Маріуполі, але не кажіть мамі, бо вона з розуму зійде». Про цю розмову Катерина дізналася лише через майже два роки – у 2024-му.
У Маріуполі Володя з побратимами брали участь у вуличних боях. Останній бій він прийняв 2 квітня 2022 року в одній із багатоповерхівок міста.
Про це в переписці із Катериною розповів Ілля. Про загибель сина вона дізналася 22 квітня.
«Ілля дізнався і першим повідомив Ані, що Вова загинув. А я все чекала», – говорить мама.
Катерина Бикова, не маючи жодної звістки від сина, зв’язалася з командиром відділення на псевдо Отто, але той казав, що не знає, де Володя. Мовляв, вони на різних напрямках.
Катерина просила і друга, який воює з 2014 року, працює в ГУР, аби допоміг знайти дитину. 5 квітня він повідомив, що загиблих чи поранених в «Азові» нема. Це її трохи заспокоїло.
Але 22 квітня нерви таки здали. Товариш подзвонив і сказав: «Не знаю, чи тебе втішить ця новина, але Вова полетів у Маріуполь».
«Я кричала, що я, як приїду, до Зеленського дійду. І тоді Аня зізналася, що Вова вже не подзвонить. На той момент вони це знали вже всі – десь з 14 квітня, – говорить Катерина. – Аня не хотіла казати. Вона говорила: мамо, я знала, що тобі буде погано, і цей біль тебе ніколи не покине. Я хотіла, щоб ти хоч якийсь час ще пожила без цього болю».
«Заспокоюю себе тим, що Вова вважав себе вікінгом. А вони вірили, що увійдуть у Валгаллу і будуть там бенкетувати з Одіном»
До липня 2022 року в Катерини не було жодної інформації про тіло сина. Про те, що його знайшли і винесли з розбитого будинку, їй не сказав ніхто. Володю привезли до Києва у липні під час одного із перших обмінів.
Впізнала сина за татуюванням Уробороса – це міфічний змій, що обвиває кільцем Землю, схопивши себе за хвіст.
«Я заспокоюю себе тим, що Вова вважав себе вікінгом. Вікінги вірили, що увійдуть у Валгаллу і будуть там бенкетувати з Одіном. Для воїна дуже важливо загинути на полі бою з мечем в руках, – каже Катерина. – Те, що він загинув зі зброєю в руках, мене трохи втішає. Як і те, що це була легка і швидка смерть – куля чи уламок потрапили в око навиліт – він навіть не встиг зрозуміти, що сталося».
Володимир Кравченко. Джерело: архів родини
Попрощалися із Володимиром Кравченком 28 серпня 2022-го. Урна з його прахом майже рік зберігалася у полку «Азов». Катерина, як і рідні інших загиблих очікували на перепоховання на Меморіалі полеглих захисників Маріуполя. Але цього так і не сталося. Урну поховали 28 липня 2023 року на Лук'янівському кладовищі в Києві.
Авторка: Ольга Суровська
Comentários