Олександр Гряник. 28 років. Любив пісні гурту «Сокири Перуна». Улюблений фільм: «Еверест», а страва: млинці з сиром. Захоплювався скейтом, футболом, горами. Любив собак. Найбільше цінував у людях порядність і відкритість. Мав девіз: «Краще померти героєм, аніж жити у самобичуванні, що не зробив того, що вважав правильним». Мріяв підкорити Еверест. На Еверест, вже у пам’ять про Олександра, зійшла українська альпіністка Антоніна Самойлова. На вершину взяла його фото. Сашко поліг у Маріуполі, куди полетів на допомогу побратимам у рамках секретної спецоперації ГУР. Читайте історію героя.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Всі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
«Місто смерті, палаюче місто
Тут ніби ніч… але тут світліше, ніж вдень…»
Пісню «Мамо, забери мене з Чечні» Тімура Муцураєва, яка обіцяє росіянам жах і смерть «азовець» Олександр «Грян» Гряник наспівував у порту Маріуполя в очікуванні відправки на позиції. Він з побратимами щойно прилетів до оточеного міста. Уже за годину вступить у бій із російським танком. Отримає перші поранення. Йому запропонують евакуацію, але відмовиться. Не для проривався крізь ворожу блокаду. Скаже, щоби замість нього забрали цивільних.
На час прибуття Олександра Гряника до Маріуполя – 29 березня – місто було понівечене російськими окупантами. Світові ЗМІ гуділи повідомленнями про трагедію Маріуполя. Удар по Драмтеатру. Тяжке становище українських захисників. Окупанти повторювали, що встановили повний контроль над Маріуполем. Проте – попри багатоденну блокаду – сили оборони України продовжували нищити ворога на вулицях міста.
Грян тут, щоби підтримати побратимів. І ще 41 день після поранення він пліч-о-пліч із ними брав участь у битві за Маріуполь.
Формування
Олександр Гряник хотів долучитись до «Азова» від початку російсько-української війни. Інших підрозділів для себе не розглядав – казав, тільки там воюють усвідомлені люди. До того ж – у підрозділ долучалися ультрас київського «Динамо», частиною яких він став у підлітковому віці.
«Його батько любить футбол, ми часто ходили на матчі. Завжди сиділи над фанатським сектором, – каже мама Ольга Гряник. – Чоловік дивився футбол, а я спостерігала, як вболівали хлопці. Мене захоплювало, наскільки вони були потужною силою свідомої молоді. Такий захват виникає, коли дивишся на нестримну стихію.
Тоді думала: якщо цій стихії дати правильний вектор, вона перетворить країну. Так і вийшло. Вони обрали свій вектор і пішли змінювати країну. Спочатку – на Майдан. Потім – в АТО. З них формувались добровольчі підрозділи. З них формувався «Азов».
У 2014 році родина відмовила тоді 20-річного Сашка від війни, хоча він вже завершив курс молодого бійця. Хлопець відклав поїздку на фронт. Закінчив навчання, здобув фах міжнародного економіста. Будував життя, мав дівчину.
Утім – завжди привітний і з чудовим почуттям гумору – Грян раптом закрився у собі. Навіть мама, з якою був дуже близьким, не впізнавала його. Ніби не її дитина поряд, а просто оболонка.Якось Ольга запитала, чому він став таким чужим. У відповідь Олександр кивнув на новини у телевізорі: «Мам, дивись, хлопці там воюють, а я сиджу на кухні, жеру полуницю і відчуваю себе повним лайном».
За кілька днів повідомив, що розуміє, чому мамі тяжко і страшно, але воювати він таки піде.
Служба
За шість років служби поблизу Маріуполя встиг проявити себе і як піхотинець, і як снайпер. Був старшим кулеметником на першій лінії. Оператором БпЛА. Мав безліч бойових виходів.
Родину подробицями військової служби намагався не хвилювати – розповідав то про нудні чергування на блокпостах, то про вічні навчання. Взагалі умів тримати обличчя ще з дитинства. Якось показував сестрі, що таке паркур, і отримав подвійний перелом зі зміщенням. Дивився на маму чесними очима і запевняв, що йому не боляче. Аж поки не знепритомнів.
Грян з гордістю ділився результатами роботи у прес-службі. Присилав створені ним відео і фото. Зйомка – це була його пристрасть. Завжди мав багато ідей для відео різного масштабу і практично не знімав з голови екшн-камеру GoPro.
Війна
Незадовго до завершення другого контракту Олександр з’їздив в гості до сестри на Кіпр. Вона чи не постійно вмовляла його спробувати трохи пожити для себе.
На Новий рік Грян зробив сестрі (та і всій родині) подарунок – фірмовий календар «Азова» на 2022-й. Із вклеєним під обкладинку рапортом про звільнення. І підписом: «З Новим Роком! Люблю тебе. Саша».
2 лютого Олександр звільнився зі служби, приїхав до батьків. Залишив два наплічники з військовим спорядженням і пішов із другом у гори. Які дуже любив.
Рюкзаки батькам розбирати не дозволив. Щоразу, коли тато пропонував перебрати речі, відповідав: «Не чіпай».
«Знав, що знадобиться… Тільки повернувся у Київ, почалася повномасштабна війна. Санька взяв цей рюкзак і пішов на місце збору азовців. Ми провели його на тролейбус – і все. Він поїхав», – згадує мама.
Грян був наче заряджений на дію. Казав, що нарешті прорвав цей гнійник. Мовляв, тепер можна буде в повну силу працювати на перемогу. Співав «Все буде добре».
Він брав участь у боях за Київ, Бучу та Ірпінь. І від початку повномасштабної війни намагався повернутись до своїх у Маріуполь. Пробував самостійно – не вийшло. Коли ж запропонували приєднатись до спецоперації Головного управління розвідки і полетіти у місто – погодився без вагань.
Олександр Гряник, фото з архівів родини
Політ
Вони вилітали рано-вранці 29 березня. Пропозицію долучитись отримали до сотні людей. Всіх попередили: є ризик не те, що не повернутись, а навіть не долетіти до Маріуполя. Погодились близько 50. Після відбору лишилось трохи більше 20. В останній момент ще кілька людей відмовились. Вилетіли 17 добровольців. Усі мали досвід бойових дій, підтримували контакт із захисниками Маріуполя та розуміли, куди і навіщо летять.
«Наша «вертушка», наскільки пам'ятаю, – це був третій політ. Летіли двома гелікоптерами, – згадує побратим «Гряна» Володимир. – Зібрались в Києві. Переїхали в інше місто. Звідти – на аеродром. Завантажили все: медицину, коптери, старлінки, інші необхідні хлопцям речі, типу N-Law і десь 100 мін. Небагато, але хоча б щось».
Першочергово був план, що гелікоптери висадяться на Азовсталі, але борти приземлились у самому місті, на території морського порту. Вивантажилися, дозаправилися. Переїхали, віддали привезене. Знову переїхали. І чекали, поки заберуть на позиції. Людей не вистачало, тож усі новоприбулі одразу отримували завдання. Від прильоту до роботи на позиціях минуло лише години дві.
Поки чекали – обмінювались враженнями від побаченого. Цензурними словами їх описувати не вдавалося. Вже після виходу з полону один із учасників цієї групи на псевдо «Вишня» розповідав, що на перший погляд місто нагадувало кадри із фільму «Сайлент-Хілл»: молода мама, яка гуляє неподалік тіла вбитого, компанія контужених дітей, які прямують вулицею у пошуках води, небіжчики, на яких ніхто не звертає уваги.
Маріуполь
«Маріуполь було містом руїн, спалених будинків і постійної стрілянини, якщо не піхотної, то артилерійської. Плюс – літаки. Моменти тиші гнітили, – розповідає Володимир. – Поки ми чекали, Саня співав пісню Муцураєва. «Мама, приїжджай і мене забери». Ми усвідомлювали, куди прилетіли. Але не жалкували про це. По-іншому просто не могли».
У перші ж години у Маріуполі Грян отримав поранення. Моніторив, звідки виїжджає ворожий танк і той відпрацював по ньому прямою наводкою. Поранення було незначним, його евакуювали.
Далі Грян зустрів хлопців, до яких летів, каже Володимир. Як і всім новоприбулим добровольцям, друзі, сміючись казали:
– Придурок, ти що тут робиш? У тебе ж був шанс вижити! Нахіба ти сюди прилетів?
– За тобою, дружочок! – з таким самим щирим сміхом відповідав він.
«Сашко лишився працювати зі своїми хлопцями, – розповідає Володимир. – Більше ми вже не бачились, лише підтримували зв'язок через інтернет, коли він був. Його група – це були переважно снайпери. Але в Маріуполі, за великим рахунком, у всіх була та сама робота – вуличні бої».
Всередині квітня захисники Маріуполя зосередилися на території Азовсталі. Один із морпіхів на псевдо «Тарантул», який теж проривався на територію заводу, порівнював це із висадкою в Нормандії. Люди переміщались усіма можливими способами під щільним вогнем росіян буквально з усіх видів озброєння. Дорогою хтось гинув, хтось – отримував поранення, машини зривались з розбомбленого мосту, навколо все палало.
Грян потім написав, що все, що було до виходу на Азовсталь, було просто Диснейлендом.
Втрата
Родина не підозрювала, що Сашко в Маріуполі. Він умовив батьків виїхати до сестри на Кіпр. Мамі писав, що під Києвом. Скидав милі фото з тваринами, мовляв, лежу, тут – тихо, у мене – киця, все ок.
Першою про його місце перебування дізналась сестра – зрозуміла, що як на Київ, він занадто рідко виходить на зв'язок. Змусила сказати правду. Батько дізнався за 10 днів до загибелі сина. Мама – лише коли прочитала у соцмережах, що Олександр поліг у бою за Маріуполь.
Протягом кількох місяців вони по крупицях з’ясовували, що сталось.
8 травня росіяни масовано обстріляли завод фосфорними авіабомбами. Одна, пробивши перекриття, влетіла у бункер на мінус шостому поверсі, де були Грян із побратимами. Пожежа у приміщенні вирувала 4 дні.
Один із хлопців, який дивом вижив після цього удару, згодом пояснив Ользі, що бункер – довге приміщення, схоже на коридор. По боках – вентиляційні шахти. Посередині – вхідні залізні двері.
«Коли прилетіло, цей хлопець був біля шахти. Через шахту його викинуло ударом, – розповідає вона. – Коли полум’я вщухло і вони потрапили всередину, він бачив на Сашиному ліжку останки – хребет і голову. Дико звучить, але ці слова були наче свято: раз бачили останки, значить, є надія, що тіло збереглось і хоча би частинку нам повернуть. Ми поховали кілька фрагментів хребта. Ще пізніше ми зрозуміли, що нам дуже пощастило. Хлопці розказували, що коли намагались забрати тіла, вони просто розсипались на пісок».
Тіло Олександра шукали 8 місяців. Під Новий рік родина отримала сповіщення про збіг ДНК. З’ясувалось, що з червня 2022 року його останки були вже в Боярці на Київщині.
14 січня 2023-го Олександра Гряника кремували. Урну з прахом поховали 28 жовтня 2023-го на Лук'янівському кладовищі в Києві.
Пам’ять
Після загибелі сина Ольга дізналась, наскільки важливим він був навіть для тих, хто не знав його особисто. Безліч підписників у соцмережах (де маму він про всяк випадок заблокував ще під час перебування у Маріуполі) потім розповідали, як його історія змінювала їхні життя. І близькі, і ті, хто не мав честі знати Олександра особисто – у різні способи допомагають зберігати його пам’ять.
«Я мама, я маю щось робити для своєї дитини. Раніше я смажила йому налисники, а зараз – ми з родинами азовців організовуємо заходи із вшанування пам'яті наших героїв. Вся моя діяльність все одно призначена йому, – розповідає вона. – Це мені дає силу. Ми організували футбольний турнір присвячений Саньці. Відкрили меморіальну дошку. Завдяки ультрасам на Оболоні з’явилось графіті з його портретом».
А ще – були численні підйоми в гори, які Олександр дуже любив. Він мріяв піднятись на Еверест. До батьків Гряна звернулась дівчина, вражена історією Олександра, із пропозицією передати альпіністу, який планував підйом на вершину, фото «Гряна». Щоби пішов на гору з цією світлиною.
Й одразу ж після цієї зустрічі з новин батьки дізнались, що українська альпіністка Антоніна Самойлова встановила рекорд – зійшла на два восьмитисячники Еверест та Лхоцзе протягом однієї доби. На вершині Евересту вона розгорнула фото Олександра, присвятивши своє сходження йому.
Це також допомогли організувати друзі «Гряна», які в останній момент встигли передати Самойловій фото воїна.
«Для мене це було, наче диво, – каже Ольга. – Санька пішов і мій всесвіт втратив величезну планету. А зараз він замість себе посилає мені яскраві зірочки. Вони не такі як він. Але їх багато, і вони мене підтримують».
авторка: Євгенія Мазур
ілюстраторка: Юлія Осика
Comments