Олег Катрич, позивний Кельт, мав 44 роки. За фахом був металургом. Його улюблений фільм: «Вікінги», а пісня: «War» норвезької групи Burzum. Обожнював зелений борщ. Захоплювався історією, зброєю, зеленою енергетикою. У людях найбільше цінував чесність, сміливість та розум. Кельт мріяв про вільну Україну. Хотів подорожувати і відвідати якомога більше країн.
25 березня 2022 року. Дніпро. Олег Катрич очолює перший десант добровольців у оточений росіянами Маріуполь. Разом з трьома десятками відчайдухів Кельт полетів на гелікоптері Мі-8 у рідне місто, яке ворог нещадно знищував.
26 березня 2022 року. Маріуполь. Під час однієї з найбільших атак ворога на позиції Олег бере участь у ближньому бою з танком, який намагався прорвати наші оборонні рубежі. Кельт зупиняє російський танк за допомогою протитанкового засобу NLAW. Під час цього героїчного вчинку отримує смертельне поранення.
Девізом Кельта були слова: «Це наша війна, і ми самі повинні подолати ворогів, не залишати цю війну нашим дітям».
Історію підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
«Я їду!»
О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року Катричів розбудив телефонний дзвінок. Це був побратим із «Азова». Сказав, що справдився найгірший із можливих варіантів.
«Олег, коли йшов з полку, сказав побратимам, щоб, як тільки знову почнеться, відразу йому телефонували. Він ніколи не відкидав думки, що ворог буде і далі намагатися окупувати нові території», – згадує дружина Ольга.
«Я їду!» – сказав Олег. З інтонації Ользі було зрозуміло – відмовляти його немає сенсу.
Мрії
Олег із дитинства мріяв бути військовим. Його дідусь воював під час Другої світової – і був прикладом. Олег хотів вступити до військового навчального закладу, проте на заваді стали проблеми зі здоров’ям. З дитинства – спинна грижа та сколіоз. Та Олег навідріз відмовлявся оформлювати групу інвалідності, бо тоді був би офіційно непридатний до військової служби.
«В «Азов» брали всіх, хто пройшов жорсткий відбір. Олег потрапив у підрозділ влітку 2014 року. Брав участь у боях за Мар’їнку, Широкине, Павлопіль, Маріуполь. Командував мінометним взводом. Багато часу провів на передовій, співпрацював із суміжними сектору «Маріуполь» бригадами морської піхоти та десантно-штурмовими. Звісно, спина час від часу нагадувала про себе, Олег лікувався. Йому треба було пройти військову комісію, він відтягував цей момент, бо найбільш за все боявся, що у військовому квитку зазначать – списаний через стан здоров'я. Наприкінці 2019-го йому таки довелося звільнитися зі служби, хоч він і не хотів», – згадує Ольга.
Після недовгої реабілітації Олег намагався знайти роботу до душі. Через кілька місяців запропонував дружині спробувати пожити за кордоном.
У червні 2020-го Катричі з Маріуполя переїхали до столиці Словаччини. У Братиславі син Дмитро і донька Тамара пішли до школи. Ольга дбала про дім, Олег працював на будівництві.
«Він був такою людиною, за що не візьметься – все виходить. В Олега була мрія – відкрити свою фірму, яка займатиметься зеленою енергетикою, зокрема встановленням сонячних панелей. Для цього треба було вчитися. І Олег поїхав на навчання в Роттердам (Нідерланди) та отримав сертифікат. Це було за пів року до вторгнення», – згадує Ольга.
Уже було підписано контракт, за яким на початку березня 2022 року Олег мав їхати в Німеччину – встановлювати на дахах будинків сонячні панелі. Щоб набратися досвіду і потім втілити в реальність мрію про власну компанію. Але…
24 лютого 2022
Телефон Кельта у Братиславі годину не вщухав. Дзвонили бійці з його мінометного взводу. (Більшість із них потім потраплять у російський полон на роки, ще частина – поляже у боях за Маріуполь).
«Перед звільненням Олег зустрічався з хлопцями. Вони згадували службу, бойові виходи. А наостанок мій чоловік сказав побратимам, що навіть якщо він буде на відстані через океан, то обов’язково повернеться в «Азов» їм на допомогу. І своє слово стримав…», – розповідає Ольга.
Олег схопив рюкзак з документами. Цивільний одяг, кросівки і військову шапку з шевроном азовського взводу, який Ольга вишила на машинці.
«Олег з цією шапкою був усюди, наче вона його талісман. Коли їхали з Маріуполя, вдома залишив спорядження, військовий одяг, а шапку забрав. У ній ходив у Словаччині. У ній і повернувся в Україну, також взяв взводний шеврон і прапор, з яким воював під Маріуполем ще на початку війни», – згадує дружина.
Ольга вмовляла чоловіка придбати військову форму.
– Я ж їду додому, у Маріуполь, а там у мене є все що потрібно, – відповів Кельт.Ольга запитала, можливо, він все таки залишиться і нікуди не поїде.
– Ти знала за кого виходила заміж! Я їду і це не обговорюється! – відповів.
Ольга каже: їхній з Олегом шлюб можна було назвати ідеальним. Чоловік прийняв і полюбив, як своїх, її дітей від першого шлюбу. Подружжя ніколи не сварилося. А тоді, в день від’їзду, чоловік вперше за сім років підвищив на дружину голос.
Олег пішов у кімнату доньки, обійняв її, пообіцяв через три місяці повернутися. Сину сказав залишитись за старшого, оберігати маму і сестру.
Кельт знову в Україні
Вони з Ольгою сіли в автівку. Ольга за кермом. Їй стало зле, всю трясло. Мала передчуття, що везе коханого на смерть.
«Подібний стан у мене був за десять днів до цього. Ми зазвичай свята не відзначаємо, а 14 лютого Олег приносить троянди, хоча знає, що мені подобаються лілії. І вручає довіреність на всі юридичні дії від його імені. Пояснив, що їхатиме до Німеччини і вирішив перестрахуватися. Хоча я впевнена, що Олег все знав, відчував, що буде велика війна, і таким чином попіклувався про нас», – каже Ольга.
Подружжя доїхало до кордону Словаччини з Україною. Це був піший перехід «Малий Березний-Убля». У Словаччину – черга, в Україну – нікого. Тільки Кельт. На кордоні працювала знімальна група одного зі словацьких телеканалів. Вони взяли інтерв’ю в Олега. Ольга згадує, що була шокована, адже серед військових в «Азові» була прикмета: не давати інтерв’ю і не фотографуватися перед виходом в бій, бо не повернешся живим…
Вони попрощалися. Кельт перейшов кордон. Ольга залишилася біля пункту пропуску чекати на рідних, щоби забрати їх у Братиславу.
«В Ужгороді Олег зустрівся з родичами. Тож мама, сестра і її син останніми бачили його живим. Це була ніч на 26 лютого», – пригадала Ольга.
Кельт планував одразу дістатися до Маріуполя, але прямих потягів не було. На поїзд «Ужгород-Запоріжжя» не встиг, наступний – через добу. Тоді Олегу позвонили і сказали: якщо поїде наступним потягом, то із Запоріжжя вже не зможе прорватися в Маріуполь. Настільки стрімко просувався ворог.
Побратими, які, як і він, були поза Маріуполем, запропонували їхати в Київ. Там із ветеранів створили підрозділ Сил спеціальних операцій «Азов». Він згодом стане Третьою окремою штурмовою бригадою у складі Сухопутних військ Збройних Сил України.
«26 лютого Олег вже був у Києві зі своїми хлопцями- ветеранами. Разом долучилися до територіальної оборони. Ми домовлялися, що він не буде офіційно влаштовуватись в армію. Олег казав, що швиденько повоює і повернеться до родини. Жодних контрактів ні з ким не підписував. Воював як доброволець. І по ходу навчав хлопців усьому, що знав у мінометній справі», – зазначає Ольга.
Питала: навіщо ти туди полетів, у самісіньке пекло? Але відповіді не було
Після боїв за звільнення Київщини Олег не поспішав повертатися до рідних. Прагнув прорватися у рідний Маріуполь до побратимів.
«Це вже зараз, згадуючи й аналізуючи, я розумію, що про спецоперацію Олег знав заздалегідь. І погодився у ній брати участь, навіть не порадившись зі мною. Приблизно від 18 березня він почав у розмовах натякати, що от скоро вони будуть йти пацанам на допомогу. Іноді, коли ми зідзвонювалися, я чула, як Олег давав команди. Запитала: а що ти робиш? Відповів, що тренує хлопців. Я і подумати не могла, що Олег тренує добровольців, які згодом полетять на гелікоптерах у Маріуполь. Весь цей час я була спокійна. Хоча на якусь мить я таки напружилася – коли Олег сказав, що добре, що нас немає в Україні. І коли Канада відкрила свої кордони, навіть запропонував туди полетіти. Наполягав, але я сказала: «Навоюєшся, повернешся до нас і вже тоді разом вирішимо, куди далі», – пригадує Ольга.
Усі ці дні подружжя мало спілкувалося. А ввечері 24 березня їхня розмова тривала цілу годину.
«Розповідаю Олегу, як пройшов мій день, він теж. І раптом каже: «Я завтра на роботу поїду (це він ще з азовських часів так називав бойовий виїзд). Деякий час не буде зв’язку, попереджаю, щоб ти не хвилювалася». І додав, що вже оформив документи, але не говорив, куди саме вирушає. Наприкінці сказав, що кохає мене і що я найкраща дружина у світі. Вночі я погано спала. Вранці дивлюся у месенджер – Олег рано-вранці був у мережі. Потім ще десь об 11.00. І аж ближче до десятої вечора знову з'явився. Написав, що подзвонити не може. Додав, що хлопцям у Маріуполь трохи допомога прийшла. Я відповідаю – ну класно ж. Питаю, а що саме доставили? Каже, що боєкомплекти і людей. Та скидає фото, де він з Редісом і Сухарем (командир тоді ще полку «Азов» Денис Прокопенко і командир 1-го батальйону Олег Мудрак. – авт.). Я була в повному шоці! Питала: навіщо ти туди полетів, у самісіньке пекло? Але відповіді не було. Хоча я її знала – він не міг кинути своїх», – поділилася Ольга.
На фрагменті документального фільму Юрія Бутусова “Вильоти в безсмертя. Унікальна історія вертолітних рейдів "Азова" та ГУР МО в оточений Маріуполь” Олег Катрич налаштовує бусоль до міномету під час боїв на Київщині в 2022 році.
Уранці 26 березня Олег був на зв’язку, але Ольга з ним не встигла поспілкуватись. Години тяглися цілу вічність. Олег у мережі не з’являвся.
«Мене почало трусити, серце калатало, ноги підкошувались. Проте була віра, що з ним усе добре. Що залишився в бункері командувати, що він не одразу пішов у бій… Але о четвертій дня подзвонив Максим Жорін (нині заступник командира Третьої окремої штурмової бригади. – авт.), він був командиром чоловіка в Києві. І каже: «Годину тому Кельт загинув у Маріуполі зі зброєю в руках як справжній воїн». Я не повірила. Сказала, що це все неправда й Олег зараз мені зателефонує, і кинула на підлогу телефон», – розповідає Ольга.
На гелікоптері Кельт доставив у Маріуполь ПТУР та NLAW – протитанкові керовані ракети. Тримаючи одну з них, у нерівному бою проти російського танка, він загинув на рідній вулиці в улюбленому Маріуполі. Ворожий снаряд поцілив воїну у голову.
Пізніше в одному з інтерв’ю Максим Жорін пригадає момент, коли Олегу Катричу запропонували взяти участь у цій спецоперації. Кельт відповів: «Справа стрьомна, але я полечу».
Заповів розвіяти прах над Азовським морем
«Перший великий обмін тілами відбувся 6 червня 2022 року. Серед загиблих був і мій Олег. Мені одразу сказали, що всього бачити не треба. Показали лише руки, я ідентифікувала чоловіка за татуюваннями. В Олега на лівій руці були руни, а на правій – тризуб чорно-червоного кольору – це тату зробив, коли їхав вступати в «Азов» в 2014 році. Ще довго у мене перед очима були його руки: дуже худі, застиглі, але такі рідні. І відчувався запах, яким просякнутий морг», – ділиться Ольга.
Церемонія кремації тіла Олега Катрича пройшла в Києві 27 червня 2022 року. Коли мама Ольги виїжджала з Маріуполя, він попросив її забрати ніж, який подарував командир Редіс, із написом: «Кельту» від «Азову».
«Мама ще запитала, може, і форму прихопити? Але Олег сказав, що не треба, бо він збирається повернутися у Маріуполь. Ніж я поклала у труну. Олег не був православним, він любив скандинавську міфологію, тому і позивний у нього такий. Кельт означає військова сокира. Ми розмовляли про смерть. Чоловік казав, щоб обов’язково його кремували. Якось я сказала, щоби беріг себе і жартома додала: «А то я тебе воскрешу, покличу батюшку і в церкві він тебе похрестить». Олег заповів розвіяти його прах над Азовським морем. Я чекаю звільнення Маріуполя, щоб виконати останню волю свого коханого. А поки його прах – у колумбарії на Лук’янівському військовому кладовищі», – розповідає Ольга.
«Хлопці писали: такого командира у них більше ніколи не буде»
У червні 2023 року Ольга з дітьми повернулася в Україну. Нове життя родина будує у Вінниці.
«Голос Олега йде попереду нього. Всі його хлопці згадують перш за все голос – такий гучний, по-справжньому командирський. Хлопці спочатку думали, що він весь час кричить, а насправді Олег так розмовляє. І зізнаються, що перший час Олега всі боялися, а коли поспілкувалися з ним, зрозуміли, що Олег дуже добра людина. А ще його хлопці писали мені, що такого командира у них більше ніколи не буде. Він скрупульозно, організовано підходив до своєї справи, у нього завжди у всьому був чіткий порядок, цьому вчив і хлопців», – каже дружина.
На пам’ять про коханого в Ольги залишилися теплі спогади, спільні світлини і шапка, яку Кельт не взяв із собою у Маріуполь. Вона залишилася у Києві.
«Його самопожертва врятувала життя багатьох»
Олександр Іванцов на псевдо Схід – один із тих добровольців у десантній групі, якою командував Кельт. Він пригадує, як готувалася ця спецоперація.
«Коли Кельту від керівництва надійшла пропозиція очолити десант та полетіти в Маріуполь, він без вагань став командиром першої та найбільшої групи десанту – у складі 31 особи, які були успішно доправлені до його рідного міста за допомогою гелікоптерів. Олег Катрич також брав участь у плануванні маршрутів для гелікоптерів на околицях Маріуполя, – каже Олександр. – Завдяки рішучим діям Олега та його групи десанту оточений гарнізон отримав не лише критично важливі засоби та додаткову живу силу для стримування просування ворога в місті, але й віру в те, що їх не кинули напризволяще, і надію на деблокаду, що значно підвищило морально-психологічний стан оборонців Маріуполя, які стали ще завзятіше чинити опір ворогу, тим самим відтермінувавши повну окупацію міста та вигравши час для України. Його сміливість і самопожертва – приклад справжнього героїзму! Олег Катрич – справжній воїн, який присвятив своє життя боротьбі за свободу та незалежність нашої Батьківщини. Його самопожертва врятувала життя багатьох наших бійців та дозволила зберегти стратегічно важливу позицію».
Схід створив петицію, щоби Олегу Катричу посмертно присвоїли почесне звання Герой України. Голосування триває.
Авторка: Ганна Курцановська
Ілюстратор: Сашко Даниленко
Comments