Вячеслав Вороний мав 51 рік. Родом з Одеси, жив на Львівщині, а потім у Києві. Працював у військовій та цивільній авіації. Був льотчиком 1-го класу. Часто казав: «Коли є проблема, ти – або можеш на неї вплинути і вирішуєш її, або – не можеш і не хвилюєшся». Його улюбленою піснею була «Ой, смереко». Любив детективи про Еркюля Пуаро, фільм Ва-банк. Обожнював борщ дружини. Любив піші прогулянки. Найбільше цінував у людях чесність. Мріяв забезпечити усім своїх доньок і дружину, що зумів зробити, а далі – хотів щасливого життя на пенсії з коханою.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Тато поряд
«Наша сім’я: я, мама, старша сестра, її чоловік і їхній син, мій племінник Дмитро – копія мого тата. Ми всі зараз живемо у Києві. І тато теж поряд. Похований на Алеї Слави на Лук’янівському кладовищі».
Діана Ворона починає розповідь про свого батька – полковника Вячеслава Вороного.
Льотчика 1-го класу, начальника групи підготовки навчально-тренувального комплексу, учасника бойових дій та миротворчих місій ООН. Ми спілкуємося у кав’ярні, яку у Києві відкрила дружина колишнього полоненого.На початку повномасштабної війни Вячеслав Вороний був на пенсії. Проте повернувся до лав ЗСУ.
Він один із тих сміливців, які погодилися взяти участь у секретній операції Головного управління розвідки Міністерства оборони України і полетіти в оточений ворогом Маріуполь. Туди пілот Вороний доставив добровольців і боєкомплекти з медикаментами, а дорогою назад із Азовсталі евакуював важкопоранених українських оборонців.
У ніч із 4 на 5 квітня 2022 року були останні повітряні рейди. До блокадного Маріуполя полетіли два гелікоптери 12-ї окремої бригади армійської авіації. Після злету з території морського торговельного порту один із вертольотів Мі-8 обстріляли росіяни. Гелікоптер збили за 4 кілометри до лінії розмежування на території Запорізької області.
Майже одразу з Дніпра вилетів пошуково-рятувальний екіпаж на такому ж вертольоті. Цей Мі-8 теж збили. На борту перебували близько 10 людей, серед них і пілот Вячеслав Вороний. Він 22 місяці вважався зниклим безвісти.
Любити
Вячеслав Вороний народився 29 липня 1970 року в Одесі. А зростав, навчався, зустрів кохання свого життя у місті Броди на Львівщині. Маленький Славік та Оксана жили в сусідніх будинках. Їхні дороги трохи розійшлися, коли пішли до шкіл.
«Батьки були в різних навчальних закладах. Тато відвідував спортивні секції – займався бігом, легкою атлетикою. Проте вони продовжували спілкуватися, знаю, що тато допомагав мамі з навчанням. Після школи мама переїхала в Тернопіль, де навчалася на бухгалтерку. А тато відправився у Саратовське льотне військове училище, в Україні на той час не було, де вивчитися саме на пілота. Коли вони приїхали додому на канікули, то почали спілкуватися і бачитися. Відтоді стали розвиватися їхні романтичні стосунки», – пригадує Діана.
Саме Оксана запропонувала Вячеславу одружитися. Це сталося в останній день перед його від'їздом у Казахстан – у середині листопада 1991 року.
«Тато полетів на службу, до міста Аягоз. Батьки чи не щодня писали листи одне одному. Друг жартував: якщо Славік отримав листа від Оксани, то він на кілька годин пропаде. Бо треба прочитати і обов’язково відписати. А там такі листи – по чотири аркуші в клітинку списані з обох сторін. Коли у перший день повномасштабного вторгнення тато збирав документи, то поклав туди ці листи. Як особливо цінні речі…», – згадує Діана.
Вячеслав не планував залишатися в Казахстані. За три місяці він повернувся в Україну.«Тато завжди хотів повернутись, не бачив себе за кордоном. Дуже любив українські ліси, озера, гори, наш Крим», – каже Діана.
Одружилися Вячеслав та Оксана 30 травня 1992 року.
«У батьків було велике кохання. Вони ходили за ручку, цілувалися, обіймались. Тато був галантним – відкривав перед мамою двері, носив важкі торби, допомагав і підтримував. На жаль, тато багато часу проводив у відрядженнях. Той час, коли ми всі були разом, завжди дуже цінували», – згадує Діана.
У 41 рік із нуля вивчив англійську
Для родини Вороних війна почалася у 2014 році. Вячеслав уже тоді був на пенсії, займався цивільною авіацією.
«Тато був командиром екіпажу гелікоптера. Доставляв на Донеччину та Луганщину бійців, різний вантаж, а також евакуював поранених. Це було не постійно, лише деякий час. Також він брав участь у миротворчих місіях ООН і Міжнародного Червоного Хреста. Пілотував гелікоптером, який гасив пожежі, допомагав під час повеней у Карпатах. Мені запам’яталася історія. Тато розповів, як вони готувалися доставити припаси в Карпати, у віддалений населений пункт. Там були повені. І ось вони прилітають, а в селі – гуляють весілля. Бо ж усе заплановано, заготовлено, гостей покликали. Тато був приголомшений. Ця ситуація змусила його посміятись та разом з тим зрозуміти, що наші люди – дуже сильні», – згадує Діана.
У 41 рік Вячеслав із нуля вивчив англійську. Продовжував удосконалюватися для роботи в цивільній авіації.
«Пишаюсь ним безмежно», – говорить донька.
«У нього не було питання: чи йти?»
24 лютого 2022 року. Сім’я у Києві, тільки у різних районах. Речі, на випадок вторгнення, зібрала тільки старша донька Марія. Вячеслав і Оксана не були готові до таких подій. Марія годину вмовляла батьків зібрати все необхідне і їхати в Броди. Вирушили з Києва о сьомій ранку, в Бродах були о 9:00 наступного дня.
«Поки їхали, над ними літали вертольоти, кружляли безпілотники, всюди все вибухало. Але тато гарно підтримував. Багато жартував, відволікав. Дорогою зателефонував друзям-військовим. Запитав: йти йому в ТЦК чи в частину? В нього не було питання: чи йти? Було питання – куди йти. Приїхали в Броди. Тато прийняв душ і одразу в ТЦК, Повернувся близько 17:00, уже з сумкою та речами», – пригадує Діана.
Вячеслав Вороний мобілізувався у Бродах і прослужив там до 11 березня 2022-го. Далі було відрядження в іншу військову частину, він почав виконувати саме гелікоптерні завдання.
Остання історія, яку Діана почула від батька – про порятунок напарника. Вячеслав виконував завдання на Київщині. Це було 22 березня – день народження старшої дочки Марії. Росіяни підбили вертоліт. Пілот зміг його посадити, але «вертушка» перекинулася на бік. Вячеслав не тільки зумів сам врятуватися, а також витягнув другого пілота.
«Є світлина, де каска того пілота дуже понівечена. Але він живий, здоровий і вдячний моєму татові», – каже дівчина.
«Коли хтось близький на війні, ви до останнього не вірите у найгірше»
Що Вячеслав – один із добровольців унікальної місії в Маріуполь, рідні не знали. Що літав в оточене місто – дізналися після його загибелі.
«Четвертого квітня у Дмитрика, татового онука, був день народження. Він зателефонував по відеозв’язку і привітав із двохріччям. Тато зазвичай вітає нас усіх із самого ранку. А от тоді ще й увечері надіслав привітання. Я здивувалась, але не надала особливого значення. Ще у тата з мамою був ритуал – обов’язково щоранку написати одне одному кілька речень. Проте п’ятого квітня тато не вийшов на зв’язок. Мама зателефонувала мені по обіді. Я, як могла, її заспокоювала. Була певна – з татом усе гаразд. Коли хтось близький на війні, ви не вірите до останнього, що може трапитись найгірше. Просто немає зв’язку, але він через якийсь час обов’язково повернеться з чергового важливого завдання», – каже Діана.
Увечері того ж дня рідня дізналася, що Вячеслав керував гелікоптером, який вилетів на допомогу підбитому росіянами вертольоту.
«Мама тоді була у Польщі разом з сестрою і племінником. А я в Бродах. Ми окремо намагалися усвідомити цю жахливу новину. Я одяглася і пішла гуляти темними вулицями рідного міста. Раптом усвідомила, що ходжу улюбленими місцями тата. Прийшла до військової частини, де ми обіймалися востаннє, де сказала йому останню традиційну та особливу для нас фразу: «Будь уважним і обережним». Гадаю, він знав уже тоді про те, що полетить у Маріуполь. Але нам нічого не сказав», – говорить Діана.
Вранці – нагорода, ввечері – трагічна звістка
Вранці 5 квітня указом президента України Вячеслава Вороного нагородили орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня. Відзнака – за операцію в місті Попасна на Луганщині.
Ввечері 5 квітня стало відомо про падіння його вертольота.
«У всіх екіпажів була місія – доставити бійців або вантаж у Маріуполь. На зворотному шляху – забрати бійців із тяжкими пораненнями. Тато був на одному з двох перших вильотів на «Азовсталь» – 28 березня. Все заплановане вдалося зробити та без ушкоджень повернутися. Пізніше, за словами інших військових, він літав ще кілька разів. А 5 квітня два вертольоти вже з пораненими на борту летіли назад, але дістатися кінцевого пункту не змогли… На їх пошуки полетів інший вертоліт, командиром екіпажу якого був мій тато. Ми не розуміємо: чому тоді не можна було на розвідку послати дрон? Відправили гелікоптер на пошуки. Туди, де тільки-но росіяни збили вертоліт. Впевнена – батько знав, на який ризик іде. Що йому треба летіти туди, де щойно успішно відпрацювали росіяни. І він не відмовився від цього завдання», – зі сльозами на очах каже Діана.
«Після 22 місяців сліпої надії ми зрозуміли: це таки правда – росіяни вбили тата»
Загиблих із усіх вертольотів, які збили на окупованій території, знайшли у братній могилі. Їх було загорнуто в один парашут.
У травні 2023 року загиблих обміняли.
«Наприкінці травня нам повідомили про збіг за показниками первинної ДНК-експертизи, а у вересні 2023 повідомили про збіг – 99,9%», – розповіла Діана.
Вона додала, що, на жаль, слідча поліції показала їм із мамою фото останків Вячеслава. Ця картина, каже Діана, сильно закарбувалася у пам’яті.
Далі були зустрічі з експертом досудової медичної експертизи, сім’я хотіла переконатися, чи правильно провели процедуру ідентифікації.
«Ми уважно прочитали всі документи з результатами експертизи, виписали собі питання, які нас цікавили, щоб нам пояснили. Експерт сказав, що помилка неможлива. І після 22 місяців сліпої надії зрозуміли, що таки це правда – росіяни вбили тата. Тоді ж ми ухвалили рішення про поховання», – розповіла донька.
Остання дорога
Похорон організовувала Діана. Спочатку вона вхопилася за голову – куди бігти і що взагалі робити. А потім згадала слова тата: «Постає питання – тоді його вирішуємо». Донька видихнула, зібралася й організувала гідне поховання батька-героя.
«Подзвонила у військову частину в Бродах. Це обов’язково, бо тато в цьому місті прожив все життя, і в цій частині служив. Тут його всі знають, всі його шанують як дуже компетентного військового та найголовніше – хорошу людину», – каже Діана.
Прощання відбулось в рідному місті 2 лютого 2024 року.
«На превеликий жаль, найкращі йдуть першими. Вячеслав Олегович залишиться для нас світлим спогадом, мужнім авіатором, який передав свої знання багатьом із нас», – сказав під час прощання на плацу командир частини.
Труну з героєм провезли центральними вулицями міста до його військової частини: Вячеслав любив гуляти цим маршрутом. Для доньок і дружини це була наче остання прогулянка з ним.
Вячеслав Вороний спочиває на Алеї слави Лук’янівського цвинтаря в Києві.
«У лютому 2024 року військова частина, в якій служив тато, подала клопотання, щоб йому надали звання Героя України. Там були перераховані всі миротворчі місії, згадано про його військові заслуги ще до 2014 року і вже після повномасштабного вторгнення. А це і польоти в Попасну, і в Маріуполь. Та прийшла відмова – від начальника управління персоналу штабу Командування Сухопутних військ Збройних Сил України полковника Миколи Качаненка. Там розписана стандартна відповідь, чому не можна надати це звання моєму татові. Попри всі його заслуги. Згодом хочемо ще раз спробувати, адже тато дійсно вчинив героїчно – не лише неодноразово літав на «Азовсталь», але й зголосився допомогти побратимам, при цьому знаючи, що це швидше за все буде останній політ», – зазначила Діана.
Стати льотчиком – це була перша з багатьох здійснених мрій Вячеслава. Він з дитинства хотів літати.
«Через те, що тоді полетів вертоліт, а не дрон, Україна втратила надзвичайно професійного військового, надзвичайно професійного командира екіпажу та чудову людину», – каже Діана.
авторка: Ганна Курцановська
ілюстратор: Сашко Даниленко
Comments