Це Михайло Ніконець, позивний Бублік, 29 років. За фахом слюсар з ремонту транспортних засобів. Девіз Михайла: Усе буде Україна! Улюблена пісня: Slipknot – Killpop, а фільм – Generation P. Любив сирну запіканку. Читав Ремарка. Найбільше цінував у людях вірність і мріяв побачити океан, а ще – повернутися у мирні Бердянськ і Маріуполь.
На бій за Маріуполь Михайло відчайдушно полетів у березні 2022-го в рамках секретної операції Головного управління розвідки Міноборони України. Віддав життя 14 травня 2022 року. Читайте історію Героя.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті. Історію Михайла також можна прочитати на NV.
Бублік
«Михайло рано почав жити окремо – років з 16, усі рішення приймав самостійно. Дуже вільним був», – починає свою розповідь мама воїна Таісія Ніконець.
У 2014-му її син був на Майдані, брав участь у Революції Гідності.
«Свобода і справедливість – це було головне для нього. А тут раптом їх хочуть забрати, і не лише у нього, а у всіх. Михайло відразу вирішив: треба йти на Майдан і боротися за себе і за Україну», – каже Таісія.
На Майдані Михайло приєднався до «Правого сектора». У листопаді 2014 року, коли пішов добровольцем у зону АТО, обрав для себе батальйон «Азов». Вважав його найкращим серед українських військових формувань після того, як ті захистили Маріуполь від росіян. Для Михайла, кажуть рідні, це було характерно: завжди намагатися бути першим і приєднуватися до таких же.
У війську він мав позивний Бублік. Це прізвисько – ще з дитинства.
«Років із 12-13, – каже мама. – З цим пов’язана одна історія. Якось він усю ніч просидів у комп’ютерному клубі, грав у якусь стрілялку. А на ранок туди прийшов розлючений дорослий чоловік. Побачив перед Мішею пачку бубликів, які він всю ніч їв, і спитав: «Це ти мого танка розбив, Бублік?» Після того Михайло почав так в онлайн-іграх підписуватися. Усі знайомі його так називали. Тож і служити пішов «Бубліком»», – пояснює Таісія Ніконець.
Своє рішення піти воювати Михайло від мами приховав: намагався всіляко огородити її від турбот і того, що могло завдати болю. Лише сестрі зізнався про свій намір служити.
«Ми переписувалися і він сказав, що зібрався в АТО. Для мене це був шок. Він одразу попередив, що мама не знає і треба, щоб і далі не знала. Я в той час навчалася і жила в Києві. Ми разом ходили у воєнторги, я і мої друзі скинулися, дещо йому купили. Берці пам'ятаю бежеві, спальник він собі обрав і ще щось», – пригадує Ілона Мельничук, троюрідна сестра Михайла.
Лише у березні 2022-го вона зізнається Таісії, що знала тоді про рішення Бубліка йти на фронт. Хоча перші півроку, коли був у зоні АТО, мама вважала, що син у Києві, працює, розважається з новими друзями.
«У травні 2015-го я дізналася, що Михайло – під Маріуполем. Він не додавав мене в друзі у соцмережах, його фото у формі побачили знайомі, розповіли мені. Кілька днів не могла з ним зв'язатися. Плакала. А коли нарешті поговорили, трохи заспокоїлася. Він почав дзвонити по відеозв'язку, запевняв, що все добре, побратими класні», – пригадує Таісія.
У 2016-му, в 24 роки, Бублік був уже ветераном війни.
«Ми познайомилися у 2014-му, а вже у 2015-му я приєднався до підрозділу Бубліка. Разом пройшли Урзуф, Маріуполь. На полі бою він був безстрашний, наче все життя воює», – пригадує побратим Євген.
Рідним подробиць своєї служби Бублік не розповідав. Проте ділився болем від втрати побратимів. Говорив, що страшно та важко забирати їхні тіла з поля бою. Війна змусила його швидко подорослішати, кажуть рідні. Після завершення контракту Михайло повернувся геть не тим хлопчиною, яким залишив рідний дім.
«Він якимось великим став за ті два роки, що ми не бачилися. Мужчиною. Війна його змінила, і навіть у кращу сторону. Серйознішим став, відповідальнішим. Влаштувався в Умані на СТО і ще у комп'ютерному клубі працював адміністратором», – каже Таісія.
Повернувшись до цивільного життя, Михайло почав зустрічатися та жити разом зі своєю давньою знайомою Діаною.
«Він багато разів говорив, що колись, за рік, два чи декілька, росіяни підуть повномасштабною війною. І тоді він повернеться на службу», – пригадує Діана Агеєва, кохана Михайла.
Зібрав рюкзак і пішки вирушив з Умані до Києва
Слова Михайла стали пророчими. На перетині лютого-березня 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, він зібрав рюкзак із найнеобхіднішим і пішки вирушив з Умані до Києва. Розумів, що дороги, які ведуть на столицю, переповнені автівками. Щоби не затримуватися, подолав близько 200 кілометрів за два дні.
«Він двічі отримував відмову у військкоматі. Мабуть, тому, що перерва у службі була велика – 6 років», – розповідає Діана Агеєнко.
Та врешті-решт, разом із побратимами, які так само уже жили цивільним життям, Михайло приєднався до ССО «Азов». Захищав Ірпінь, Бучу, Мощун. А щойно ситуація на Київщині стабілізувалася – почав шукати шляхи у Маріуполь.
««Азов» і Маріуполь – це сім'я. Після демобілізації Михайло тільки й розповідав, яке це чудове місто. Він його любив. Завжди їздив туди відпочивати», – розповідає Таісія Ніконець.
Бублік відчував себе частиною «Азову». Хоч і полишив службу ще у 2016-му, та підтримував зв'язок із побратимами. Він не міг покинути тих, хто потрапив в оточення.
«Казав: там мої хлопці, з якими я служив. Я знаю, що багато вже загинули. Я так не можу, я буду проситися до них», – пригадує кохана Михайла.
Саме їй він зізнався у своєму намірі – що би не було, але потрапити до оточеного міста.
Мамі пообіцяв розповісти сам, але вже після прориву.
Був одним із перших, хто летів у Маріуполь
Березень 2022. У Маріуполі – російські авіаудари по пологовому будинку та Драмтеатру. Майже 80% житлового фонду міста знищено. Тисячі загиблих. Їжі та медикаментів не вистачало. Як і боєприпасів для українських військових, що опинилися в оточенні.
Українське командування готує спецоперацію для підтримки захисників Маріуполя. В умовах абсолютної секретності 21 березня 2022 року ГУР Міноборони організувало перший рейс до «Азовсталі». Доставили боєприпаси і медикаменти, а до Дніпра евакуювали кількох поранених українських військових. Серед добровольців, готових вирушити для підкріплення маріупольського гарнізону, був і Михайло. Рідним відомо, що приєднатися до цієї місії йому допоміг хтось зі знайомих.
«23 березня 2022 року Бублік разом з іншими добровольцями прибув у Дніпро. Звідти, близько четвертої години ранку 24 березня два вертольоти, по вісім людей у кожному, вилетіли до Маріуполя. Міша був одним із перших 72-ох бійців, хто летів, щоби залишитися в місті», – розповідає Таісія Ніконець.
Близько шостої, пів на сьому ранку 24 березня гелікоптери здійснили посадку на території «Азовсталі». Вивантажили боєкомплекти і ліки. Десант роззосередили по місту. Михайло потрапив у порт. Потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. Ці подробиці рідні хлопця дізнаються лише згодом. А 2 квітня Михайло напише мамі, що він – у Маріуполі.
«Я дуже плакала. Відчула, що він звідти не повернеться. Було дуже страшно. Раніше аж такого відчуття не було», – ділиться пані Таісія.
У ніч на 16 квітня 2022 року «Бубліку» й частині українських військових, які боронили правобережжя Маріуполя, вдалося прорватися на Азовсталь. Відтоді Михайло регулярно виходив на зв'язок із рідними. Зазвичай вночі – між 11-ою та 1-ою годинами.
«До прориву на завод він був дуже оптимістично налаштованим. Вірив, що їм вдасться або звільнити місто, як це вже було колись, або прорвати оточення і зрештою вибратися.Ми обоє були переконані, що він повернеться. Проте потім він писав, що ніколи не міг подумати, що йому буде так страшно. Це я вперше почула від нього такі слова», – зізнається Діана, кохана Михайла.
Побратими сказали, де залишили його тіло. Що було далі – ніхто не знає
З «Азовсталі» Бублік підтримував побратимів, які воювали на інших напрямках. Переживав за них.
«Ми списувалися, він питав, як справи. Я тоді був на Харківському напрямку, штурмували ворога в одному з сіл. Міша мені на це сказав: «Відсікайте піхоту, паліть танки». А за кілька днів – загинув. Цю його фразу я запам’ятав на все життя. Він та інші хоробрі хлопці, які полетіли в оточення, билися в Маріуполі, мотивували нас нищити ворога», – каже побратим Євген.
3-го травня росіянам вдалося прорватися на територію «Азовсталі». Смерті були для Бубліка найболючішим на заводі. Він казав близьким: «Ми тут не воюємо, тільки переносимо тіла».
«Розповідав мені про свої сни. Йому постійно снилися хлопці, які гинули. Батько, він теж помер. Говорив, що снилася його квартира в Умані і він відчув, що вже не повернеться туди», – ділиться Діана.
Вночі 14 травня Бублік востаннє відповів «жив-цел» на мамине повідомлення. Записав аудіо для Діани, де побажав доброї ночі та сказав, що любить. Далі, наскільки відомо рідним, хлопець із двома побратимами – Олександром «Кияном» Жилінським та Антоном «Тасманом» Крілем були на позиції, де їх засік ворожий дрон.
Почався обстріл.
«Тасман» загинув одразу. Поранений Михайло по рації покликав на допомогу. Щойно випала змога, обох, ще живих, воїнів вдалося евакуювати у бункер. Проте приблизно за пів години Михайло помер від крововтрати. Серце «Кияна» зупинилося наступного дня.
«16 травня представник військової частини сповістив, що Михайло отримав поранення, несумісне з життям. Подробиці я почала дізнаватися лише за кілька місяців, по шматочках, від побратимів, які були там або щось знали», – розповідає мама.
Незадовго до смерті Михайло попереджав Діану, щоби вона не просила його здаватися.
«Для мене це не вихід і не спасіння», – наголошував він.
16 травня захисники заводу отримали наказ військового керівництва зберегти життя особовому складу. Михайло ж із «Азовсталі» так і не повернувся.
«Хлопці сказали мені, де залишили його тіло. Але що було далі – ніхто не знає. Чи знайшли його росіяни і забрали, чи він і досі там – інформації немає, і збігів ДНК теж. Офіційно він вважається безвісти зниклим», – пояснює мама Михайла.
«Тримає необхідність знайти його і нести про нього пам'ять»
Попри офіційний статус, близькі усвідомлюють, що хлопець загинув. Міська влада Умані пішла на зустріч родині і Михайла вшановують на міському меморіалі та алеї слави.
На день загибелі – 14 травня, і день народження сина – 16 червня, мати щороку замовляє білборди та відеоролик на екрані у центрі міста, до яких приносить живі квіти.
«Мене тримає необхідність знайти його і нести про нього пам'ять. А біль лише наростає. Думаю: цьогоріч йому було б 32, а не буде. Пішла черешня – а він її не з'їсть. Йде дощ, який він так любив, а він уже не побачить», – ділиться мати.
Більшість побратимів, про яких відомо мамі Михайла, і з якими він героїчно обороняв Маріуполь, загинули. Деякі досі у полоні. Тільки двоє чоловіків, які летіли у Маріуполь одним гелікоптером із Бубліком, повернулися з міста живими.
авторка: Марія Морозова
ілюстраторка: Юлія Осика
Comments