Віталію Семчуку на псевдо Рут було 25 років. Він народився у Рівному. Закінчив Технічний коледж Національного університету водного господарства і природокористування. Здобув професію електромеханіка. Але за спеціальністю не працював – відразу після закінчення навчання пішов захищати Україну. У людях найбільше цінував чесність, відповідальність, дух побратимства. Любив слухати рок і мандрувати горами. Обожнював мамині пироги й борщ. Його девізом були слова: «Якщо хочеш змінити країну на краще, почни з себе». Мріяв створити сім’ю та пройтися горами Сакартвело.
Віталій став одним із тих, хто в рамках секретної операції ГУР полетів до оточеного Маріуполя на допомогу побратимам. Та повернутися назад йому не судилося. Захисник загинув у жорсткому вуличному бою у районі Драмтеатру.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна буде прочитати в окремому спецпроєкті.
Танчики і книги
Малим Віталій любив грати у «танчики» й Warcraft, а з дорослішанням захопився читанням. Лягав спати й прокидався з книжкою в руках. Цікавила історія України, фентезі, давні вірування та скандинавська міфологія. Умів смачно готувати. Кулінарити навчився ще в початковій школі.
«У першому класі посмажив яєшню, тільки забув олії на сковорідку налити, – згадує мати Віталія Ліда Степанівна. – Якось приїжджаю з села, а Віталик зустрічає мене з горою млинців. Питаю: як? А він мені: мамо, я в інтернеті рецепт прочитав. А це всього-на-всього – третьокласник».
Змалку любив тварин. Коти й собаки ходили за Віталієм чередою: так, ніби відчували його добре серце. Згодом, будучи у війську, аби батьки менше сумували за ним, син подарував їм лабрадора Сема. Ім’я довго не шукали – назвали скороченням від сімейного прізвища Семчук.
У дитинстві Віталій був хворобливим. Це компенсував у юнацтві. Після вступу до коледжу почав ходити на спортивні секції та боротьбу. Всю стипендію витрачав на тренажерні зали. Узимку моржував – пірнав із друзями у студінь озера Басів Кут.
Серце кликало на фронт
Підлітком Віталія тягнуло до техніки. 2017-го закінчив технічний коледж Національного університету водного господарства і природокористування. Вивчився на електромеханіка. Як молодший спеціаліст мав право вступати відразу на другий курс університету. Та довчитися й попрацювати за фахом не судилося. Серце кликало на фронт.
«Пропонувала Віталику ще рік-два повчитися. Сказав мені: «Захистити країну – мій обов’язок. Якщо не я, то хто?», – згадує Ліда Степанівна.
Умовляння матері зачекати не подіяли. Стояв на своєму: «Це мій вибір. Прийми його».
Змалку Віталій був щиросердний та співчутливий. Врівноважена домашня дитина, чуйна душа. Із війною прийшла рішучість. Старший брат Віталія мав інвалідність з дитинства, тож молодший уважав своїм обов’язком відслужити за себе й за брата.
Щойно отримавши диплом, подався в Київ – добровольцем у полк «Азов». Не чекав доки його призве військкомат. Не бажав служити будь-де, тільки – в цьому підрозділі. З суворим вишколом, високою мотивацією та патріотизмом. Таким у його розумінні був «Азов». Пройшов у Києві медкомісію і поїхав у Маріуполь на курс молодого бійця.
«На етапі навчання багато людей відсівається. Не витримують фізично та психологічно. Та Віталій не схибив і був тим щасливий. Пишався, що потрапив до «Азова». В «Азові» Віталій над усе цінував дух побратимства», – розповідає пані Ліда.
Три роки служив оператором-навідником танка: підготовка, полігони, навчання, передова.
Здавалося, гарячі точки притягують Віталія, мов магнітом. Часом – надовго. У 2019-му був 8 місяців на нулі Світлодарської дуги. Там проявився не лише гарт воїна, але й Віталіїв кулінарний талант. Готували самотужки – кожен по черзі. Казав, що були ті, хто свою чергу відбували формально, – зроблять бутерброди та й по всьому. А були й справжні майстер-шефи, які вкладали у страву душу. Таким був і Віталій: добре готував м’ясні страви та й загалом усі, за які брався. У рідкісні дні відпусток смакував мамину кухню.
«Дуже любив мою випічку. Пироги й пасочки. Слала їх Віталику на фронт на його день народження й на Великдень чи інші свята. Для брата він залюбки готував різні смаколики, коли бував удома у відпустці. Умів зробити нам свято», – поринає в приємні спогади Ліда Степанівна.
2020-го Віталій перейшов у розвідку. Ця трансформація і війна загалом змінили його. Подорослішав, змужнів, став воїном. Про службу говорив мало, оберігав батьків.
Після 24 лютого 2022 року
Контракт із «Азовом» у Віталія мав закінчитися влітку 2022-го, але настало 24 лютого. У грудні 2021-го він приїхав у свою останню відпустку. Привіз батькам свого улюбленця – кота з бази «Азова». Назвали його Пушок.
«Син і словом не обмовився, що після Нового року його відправляють на нуль. Це було ще до повномасштабки. Привіз нам котика і поїхав із друзями в Карпати. Мали піднятися на Петрос, але погода завадила – до вершини не дійшли. 25 грудня відсвяткували Різдво, а 27-го він повернувся в Маріуполь», – відтворює хронологію подій пані Ліда.
Про те, що буде повномасштабна війна, Віталій знав, бо був розвідником. Наприкінці січня з групою азовців поїхав у бойове завдання на Світлодарську дугу. Батькам про це не сказав.
«16 лютого синові мало сповнитися 25. Спитала: тобі посилку слати за старою адресою? Відповів: ні, мамо, присилай на Опитне. Тоді зрозуміла: син – на «нулі». Написав мені в месенджері: «Не переживай, я у відрядженні. У березні нас поміняють», – ділиться спогадами пані Ліда.
Віталій був у районі Бахмута. Його підрозділ просився повернутися з відрядження в гарячий Маріуполь. Та їх не повертали. На початку березня Маріуполь був у полум’ї важких боїв.
Почали гинути Віталієві побратими. 12 березня не стало Кості Друзя «Ейса» – азовця, найкращого шкільного друга Віталія. Решта його друзів опинилася в повному оточенні в Маріуполі. Хлопці просилися на деблокаду, та командування на це не йшло.
«Віталій писав мені: «У мене все добре» і я була впевнена, що він на Світлодарській дузі. Під артобстрілами, але у відносній безпеці. Потім з’ясувалося, що це було не так», – згадує мама.
Прикриваючи своїх хлопців, знищив 10 ворожих піхотинців
Побратим Віталія згодом розкаже пані Лідії: 22 березня підрозділ Рута забирають у Київ. Бійців вишикували на військовому аеродромі й повідомили: маєте шанс потрапити на деблокаду Маріуполя, чи ви згодні?
«Хлопці погодились. Вочевидь, думали, що деблокада відбудеться шляхом раптового військового прориву чи – хитрощами розвідки. Мабуть, до кінця не уявляли, яке пекло їх чекає», – припускає Ліда Семчук.
22 березня Віталій зателефонував мамі. Казав, що зараз поки в безпеці, і в нього все гаразд. Переказував привіт старшому брату і батькові. Це був останній дзвінок Віталія матері. 24 березня він написав їй повідомлення: «Якщо певний час не озиватимусь, не хвилюйтесь, це – поганий зв’язок. Люблю вас». Після того перестав з’являтися в мережі.
У ніч на 25 березня Віталій та його колеги вилетіли гелікокоптерами до Маріуполя. Спершу було багато охочих узяти участь в деблокаді. В підсумку полетіло 72 бійців. У першому десанті під командуванням Олега Катрича «Кельта» серед 31 добровольця був і Віталій.
«Через три дні розхвилювалася – Віталій у мережі не з’являвся. Почала видзвонювати побратимів. Знайшла контакти хлопців, які були з Віталієм на Світлодарській дузі. Вони не відповідали. Через 14 днів двоє з них з’явилися в мережі. Почала питати: що сталося? Тоді один із побратимів сказав: Віталій загинув. Потім інформацію підтвердила патронатна служба «Азова», – ділиться пані Ліда.
Згодом, після повернення з полону, побратим Семчука Денис Піскун на псевдо Комбат повідомить: Віталій загинув у жорсткому вуличному бою у районі Драмтеатру.
«Азов» – це не лише люди, які знімали щодня відео з бункера й співали пісні. Це ще й пацани, які брали участь в найжорсткіших міських боях. Через відсутність часу на зйомку про них мало знають. Саме таким був Віталій Семчук. Він прилетів на «вертушці» в Маріуполь в кінці березня. Того дня був штурм позицій наших хлопців. По їхньому будинку працював танк, але Віталій до останнього знищував ворога з кулемета. Було пряме влучання з танка. Віталік проявив себе достойно: прикриваючи своїх хлопців, знищив 10 ворожих піхотинців. Герої не тільки ті, хто зняв відос. Але й ті, хто стояв до останнього», – каже Денис Піскун.
«Віталія з хлопцями розкидали по найгарячіших позиціях в Маріуполі тримати оборону. Поранені були на «Азовсталі» в імпровізованому госпіталі. Зокрема й друзі сина: Денис Піскун із пораненнями ніг та Дмитро Демчук на псевдо Артист з важким пораненням живота. Побратими кажуть, що половина Віталієвого екіпажу загинула: четверо з восьми «азовців». Дмитра Демчука незабаром гелікоптером евакуювали на підконтрольну Україні територію, – відтворює хід подій Ліда Степанівна. – Евакуація була складна. Перший гелікоптер росіяни збили – загинуло 16 наших захисників. Гелікоптер, який рятував двох побратимів Віталія, був підбитий. Снаряд утрапив у двигун, але не здетонував. Пілот приземлився, усі, хто був на борту, вижили. Ці побратими щороку приїздять на річницю загибелі сина та на день його народження».
«Хлопці розуміли: це квиток в один кінець»
Десант летів двома гелікоптерами. Везли медикаменти, старлінки, зброю та боєприпаси.
«Микита Жердєв на псевдо Комета розповідав: сідали в гелікоптери й розуміли – шанси долетіти до Маріуполя були нульові, та дуже хотіли допомогти побратимам. Хлопці розуміли: це квиток в один кінець, але відчували обов’язок спробувати. Попри оточене місто, три лінії російської оборони та вороже ППО. В дорозі підбадьорювали один одного: «Якщо навіть не долетимо, совість наша буде чиста: зробили для побратимів усе, що змогли». Згодом Комбат мені скаже: «З одного боку, ми не хотіли їх бачити, бо знали – деблокада неможлива й усі ми приречені. З другого, поважали їхній вибір», – описує атмосферу польоту Ліда Семчук.
Летіли в сутінках на наднизьких висотах, щоб не помітила ворожа ППО. Залітали з боку Маріупольського морського порту. Там їх чекали важкопоранені бійці. Віталій із побратимами, звільнившись від свого багажу, посадили поранених у гелікоптери. Пілоти доправили їх на підконтрольну Україну, а прибулих оборонців розподілили по позиціях Маріуполя.
«Як саме розвивалася оборона, сказати важко, бо побратими, які були з ним на позиції, досі в російському полоні. Комбат, який був у полоні в Оленівці та якого визволили, бачився в колонії з тими хлопцями. Один із них розповідав: тримали оборону в п’ятиповерхівці в районі Драмтеатру. Зі зброї зосталися лише автомати, а у Віталія – кулемет. Спершу їх обстрілювала російська авіація, потім почала наступати ворожа піхота. Далі – танковий обстріл. Тоді отримали наказ відступити. Поки хлопці відходили, Віталій прикривав їх кулеметним вогнем. Був постріл танка. Вибухова хвиля зачепила Віталія смертельно», – переповідає хід подій пані Ліда.
Побратими повернулися й забрали тіло Віталія у штаб. Після бою в районі Драмтеатру українським воїнам вдалося прорватися на «Азовсталь» через річку Кальміус. Далі тіло певний час було в рефрежираторі на «Азовсталі».
Впізнала сина по татуюваннях
В останній розмові з матір’ю Віталій радив батькам запастися продуктами. Берегтися й під час ракетних обстрілів ховатися в укриття. Казав, щоб за нього не переживали. Вірив у перемогу.
«Звичайна сімейна розмова. Про собаку Сема й кота, якого він привіз із фронту. Питав, чи вони подружилися. Уявляю, в якому стані напруги перед завданням був Віталій, але в нього було «все добре». Операція була секретна, засмучувати мене він і не хотів, і не мав права», – переповідає останню розмову з сином пані Ліда.
Тіло Віталія повернули в середині серпня 2022-го в рамках обміну загиблими.
«Перед тим написала заяву в поліцію з особливими ознаками Віталія: родимки, шрами, тату. Наприкінці вересня 2022-го року мені зателефонував слідчий: «Ви готові подивитися на татуювання, які схожі на ті, які мав ваш син?» Я була готова. Але мені сказали, що лиця немає й тіло непізнаване. Поїхала в Київ. Мені вдалося опізнати тіло сина по татуюваннях, а про збіг по ДНК повідомили аж через 10 місяців після похорону», – каже Ліда Семчук.
«Люблю тебе і тата. Якщо пришлю це повідомлення, то скоріш за все, мене вже немає»
Попрощалися з Віталієм 19 листопада 2022-го. Через сім місяців по загибелі. Ховали захисника разом із найкращим другом Костею Друзем. На похороні були побратими, родичі та кохана Віталія. Представники хорунжої та патронатної служб «Азова» прочитали молитву націоналіста. Поховали Віталія Семчука в Рівному на Алеї героїв Нового кладовища.
Друзі й однокласники вшанували створили мурал «Пам’яті героїв-азовців» із зображенням Віталія та Костянтина на Театральній площі Рівного. 5 травня, на день створення полку «Азов», міська рада проводить заходи з ушанування пам’яті захисників.
Найбільше гріє душу матері Віталія його останнє відкладене повідомлення, яке він надіслав їй у Telegram. Пані Ліда отримала його 10 травня – на день народження її чоловіка і старшого сина.
Повідомлення було написане 24 березня й містило такий текст: «Мамо, сподіваюсь, з вами все в порядку. Люблю тебе і тата. Якщо пришлю це повідомлення, то скоріш за все, мене вже немає. Пробачте мене за все, знайте, що я вас дуже сильно любив і цінував, хоча можливо і погано виражав це. І я знаю, що ви мене також любили. Головне не плачте, тримайтесь разом, вірю в те, що війна закінчиться і все буде добре. Люблю вас. P.S. Привітай тата і Женю з днем народження».
«Уявляю, як йому важко було це писати. Він летів і розумів, що шансів вернутися мало», – ділиться пані Ліда.
«Цей подвиг не має аналогів у сучасній історії»
Розраду пані Ліда знаходить у громадській роботі. Бере участь в діяльності громадської організації родин загиблих героїв «Серце назовні», яку заснувала Віра Литвиненко, мати полеглого воїна Владислава Литвиненка на псевдо Вектор. Організація влаштовує виставки присвячені полеглим захисникам. Пані Ліда відвідує акції щодо звільнення полонених воїнів із російського полону.
«Спілкуюся з азовською родиною. Постійно зустрічаюся з батьками загиблих героїв – переселенцями з Маріуполя, які мешкають в Рівному. Спілкування з людьми, які пережили однакові трагедії та емоції – дуже велика підтримка», – констатує пані Ліда.
«Певна частина суспільства оцінила подвиг тих, хто добровільно полетів рятувати побратимів з окупованого Маріуполя. Він не має аналогів у сучасній історії. Втім, є й ті, хто не знає про героїв. Про подвиги деяких бійців держава не згадала і не нагородила їх навіть посмертно. Хотілося, щоб влада звертала більшу увагу на воїнів, які віддали життя на захист Батьківщини», – підсумовує Ліда Семчук.
Автор: Павло Щириця
Comentarios