Борис Горошко закінчив Харківський інститут Військово-Повітряних сил. Був льотчиком 1 класу. Захоплювався гірськолижним спортом, плаванням, бігом, йогою, шахими, відеозйомкою, походами в гори, книгами та авто. Найбільше цінував у людях чесність. Його девізом були слова: «Все буде добре!» . Мріяв про велику сім’ю, планував добудувати будинок та розвиватись.
Туди – боєприпаси, підкріплення, ліки та їжу. Звідти – поранених захисників з оточеного міста. Сім вильотів здійснили українські захисники на Мі-8 в окупований Маріуполь у березні-квітні 2022 року, про це розповідав керівник ГУР Кирило Буданов. Росіяни збили два гелікоптери та ще один, який вирушив на допомогу збитому екіпажу.
Борис Горошко – учасник АТО, ООС, миротворчої Місії ООН, український льотчик, який був командиром Мі-8, що через ворога так і не закінчив свою місію. Що летить в окупований Маріуполь – захисник нікому не сказав. Борису разом з іншими членами екіпажу вдалось привезти до міста зброю та ліки, але довезти додому поранених – так і не зміг.
Історію підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Усі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Дитинство
Борис Горошко – родом з Тернопільщини. Його батько був льотчиком. Народився майбутній Герой України 31 серпня 1984-го у Спаськ-Дальньому (Росія). За рік сім’я переїхала у Німеччину, за п’ять – у Новий Калинів. Це містечко на Львівщині розкинулось навколо військової частини.
Бігаючи вуличками Нового Калинова, Борис познайомився з Іваном Партикою. Він був на кілька років молодшим і дуже активним. А Борис – тихим, спокійним. Хлопці грали разом у баскетбол і футбол. Після підліткового віку їхні шляхи на деякий час розійшлися.
Борису подобалась швидкість, маленьким він говорив мамі, що хоче стати гонщиком.
Та пішов стопами батька і після школи вступив до Харківського інституту Військово-Повітряних сил. Закінчивши заклад, три роки служив у 301-му зенітному ракетному полку. Потім – у 12-й окремій бригаді армійської авіації у Новому Калинові на посаді начальника штабу-заступника командира вертолітної ескадрильї.
Іван Партика не думав про військо, поки не почалась війна у 2014 році. Чоловік попросився у Новий Калинів – у рідну частину. Так зустрівся зі своїм другом юності – Борисом Горошком. З 2014 року той був учасником бойових дій. Мав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та орден «За вірність народу України».
«У Борі тато був льотчиком, тому він теж хотів ним стати. Довгий час літав штурманом, потім став льотчиком-штурманом першого класу. Відповідальний, старанний, такий буквоїд. Коли прийшов до штабу, я не розбирався у цій роботі, він мене всьому навчив», – говорить капітан Іван Партика.
«З першого погляду Борис Борисович здавався спокійним та врівноваженим. Таким він і був. Все чітко пояснював, знав свою роботу, з ним було комфортно працювати. Міг донести будь-яку інформацію», – говорить військовослужбовець Андрій. З 2017 року він служив в ескадрильї Горошка. Чоловіки товаришували.
Командирська служба
У кабінеті Борис сидів разом з командиром ескадрильї та своїм помічником, давнім другом Партикою. Стіл Бориса біля вікна, друга – боковий, керівника – в куті кімнати.
– Іванович, може почну командирську літати? – піднявши голову, спитав Борис у командира екскадрильї. Хотів стати командиром екіпажу гелікоптера.
Пізніше Іван Партика відмовляв друга від цієї ідеї:
– Борька, вже маєш перший клас штурманський. Нащо тобі командиром ставати? Зараз є час для відпочинку…
Втім, Борис Горошко не послухав побратима. Взявся вивчати командирську програму. Це курс із переліком вправ, які потрібно виконати, щоби стати головним на вертольоті.
«Польоти з окулярами, з лебідкою, вночі, десантування, мала висота, гранично мала, висока висота... Щоб все засвоїти, потрібен інтенсивний рік. Щотижня по кілька вильотів. Постійний стрес, спека, холод. Той гелікоптер – от маршрутка, тільки літає. Техніка стара, важка», – говорить Іван Партика.
Та Борис Горошко невтомно вивчав програму. Хоч іноді і скаржився другу, як це виснажливо. Втім закінчив навчання і став командиром екіпажу – головним на Мі-8.
«І його батько служив, і мій. Ми родом з маленького військового містечка, де щоденно бачили, як літають вертольоти. Чого нам всім ще було хотіти?», – говорить Андрій.
Борис Горошко брав участь у миротворчих місіях ООН у Ліберії та Демократичній Республіці Конго. Цим досвідом ділився з Андрієм. Молодший побратим вирішив і себе спробувати у миротворчій діяльності.
«Борис був для мене великою підтримкою. Коли не стало мого батька – допомагав у всьому. Навіть вирішував питання щодо його похорону. До Африки я вирушив у 2021 році, якраз після смерті батька…», – додає Андрій.
Перед повномасштабним вторгненням у Бориса Горошка народилась донечка. Він був дуже щасливим.
Війна
«Вставай. Почалось», – вночі 24 лютого 2022-го Борис Горошко подзвонив Іванові Партиці. Як військовослужбовці вони знали, що буде російський наступ, але вірити – не вірили.
Іван вирушив у частину, де зустрівся з Борисом. Той сказав: «Залишайся за старшого, я виводжу гелікоптери». Ворог планував удар по летовищу. Техніку потрібно було убезпечити.
Борис Горошко вирушив у безпечне місце з технікою, Іван – залишився виконувати організаційну та штабну роботи.
«Виведемо техніку та напишемо куди», – сказав мені Боря. Я дав вказівки побратимам. Доповідав про стан справ, скільки техніки вибуло: що лишилось, що пішло. Тільки каву зробив, всівся у дєжурці, чую свист, і як бахне. Приліт. Стіл підстрибнув, хоч каву втримав…», – згадує Іван.
Вранці 24 лютого російські війська завдали ударів по трьох військових частинах у Кам’янці-Бузькій, Новому Калинові та Бродах.
З 24 лютого завдання у захисників частини були різні. Зокрема, возили техніку, яку передавали на фронт: гранати, ракети, боєприпаси. Потім – завдання зі знищення ворожих колон.
«Про перші польоти у Маріуполь навіть ніхто не знав. Це було завдання зверху – рятувати бійців. Спочатку наші залітали туди та вилітали спокійно. Окупанти навіть не думали, що ми будемо так робити. Це пізніше вони вже підтягнули озброєння, яким можна збивати вертольоти», – говорить капітан Іван Партика.
Побратим Горошка, Андрій, на початку повномасштабного вторгнення був у миротворчій місії у Африці. З Борисом спілкувався лише телефоном.
«Він мені казав: «Все нормально. Робимо роботу». Крайній раз говорили десь у березні. Він сміявся: «Є робота то там, то тут», – говорить Андрій.
Заздалегідь військовослужбовці не знали, що летітимуть у Маріуполь, розповідає Іван Партика. Отримували завдання – через кілька годин мали виконувати. Борис Горошко як командир вертольоту мав вперше летіти до Маріуполя 5 квітня.
– Ти нормально?
– Нормально, – почув у слухавці зморений голос друга та колеги капітан Партика.
Під час останньої розмови Борис не сказав Іванові, що вже невдовзі вирушить у Маріуполь. Туди мали доставити озброєння, у зворотній бік – забрати поранених. На борту Мі-8 разом з Борисом було ще два члени екіпажу та ГУРівець.
Гелікоптери з Дніпра вирушили парою, перший борт – ведучий, другий – ведений, командиром якого і був Борис. На розвантаження вертольота Горошка у Маріуполі пішло більше часу, ніж планували, і командир першого вирішив летіти без нього.
Перший вертоліт дістався Дніпра. А екіпаж Горошка не повернувся, йому на допомогу вирушив ще один борт. Та з ним теж був втрачений зв’язок.
– Ти чув? – старшина спитав Івана Партику в курилці. – З Борькою якась біда сталась.
«Мені одразу так щось клацнуло… Зрозумів, що його вже нема. Але на інше сподівався довго. Борька снився мені часто. Ледь не кожного дня, постійно хотів обняти мене. Я навіть звертався до екстрасенсів та ворожок, питав, де Борис. Вони мені казали, що друг – живий. Скоро приїде...», – розповідає капітан.
Попередньо повідомили, що гелікоптер Бориса Горошка був збитий ракетою. Слідство досі триває.
«Надія була до останнього, що може в полоні, може з’явиться. Поки його не привезли…», – говорить Андрій.
Лише у 2023-ому Бориса Горошка повернули додому – для прощання та похорону.
Прощання
Прощалися з захисником 21 липня 2023-го. У рідній частині Бориса Горошка проводжали разом із бортовим техніком Вячеславом Сіндієм, який теж літав у Маріуполь з ним. Також церемонія прощання відбулась у середмісті Львова, у Гарнізонному храмі Петра і Павла. Кілька десятків людей зібрались, аби віддати шану Борису Горошку та десантнику, загиблому у 2023-му, – Володимиру Яремку.
Поховали Бориса на Личаківському кладовищі на Полі Почесних поховань.
«З Борисом було дуже просто. Легкий душею. Навіть коли був злий, говорив спокійно. У нього такий темперамент був, що не проявляв агресії чи злості. Таким я його запамʼятав», – говорить Андрій.
За життя, 29 березня 2022-го, Бориса Горошка нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Цю відзнаку дають захисникам за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь. У грудні 2023-го Бориса Горошко посмертно, з нагоди Дня Збройних Сил України, нагородили відзнакою за виняткову жертовність та героїзм «Почесним знаком Святого Юрія». Це нагорода міста Львова, яку вручають за видатні заслуги перед містом.
23 серпня 2024 року указом Президента України підполковнику Борису Горошку присвоїли найвищий ступінь відзнаки за здійснення визначного геройського вчинку – звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Борис Горошко. Фото з сімейного архіву
«Добрий, люблячий, чесний, уважний, організований, дбайливий, щирий, розумний, сміливий, сильний, усміхнений, позитивний, завжди готовий допомогти іншим…», – згадує свого чоловіка дружина Ольга.
У Бориса Горошка залишились дружина, маленька донечка, мама, брат, сестра та інші рідні. Цьогоріч День авіації, який відзначають в останню суботу серпня, припав на 31-ше число. Саме цього дня Борису Горошку мало виповниться 40 років.
Авторка: Наталія Куліді
Comments