top of page

Місія – Маріуполь: Історія Героя України Юрія Тимуся

Пілот першого класу Юрій Тимусь. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба
Пілот першого класу Юрій Тимусь. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба

«Усе доставимо, усіх врятуємо, прорвемся. Це стандартний політ. Давай, я тобі зроблю чайку з медом. Не переживай, ніц страшного немає», – сказав льотчик першого класу Юрій Тимусь другу і колезі перед вильотом до Маріуполя. Попереду – 77 напружених хвилин вкрай складного польоту до заблокованих захисників міста. Це був п’ятий із семи рейсів авіапрориву. До місії залучили одразу чотири борти. Екіпажі доставляли до Маріуполя добровольців, зброю, медикаменти і продукти. На звороті забирали поранених. 


До рятувальної операції захисників Маріуполя, яка тривала з 21 березня до 11 травня 2022 року, залучили 16 гелікоптерів. Україна втратила три гвинтокрили. Один із них – борт Юрія Тимуся. Він загинув із штурманом Денисом Бадікою і бортмеханіком Іваном Ваховським. 


Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі» спеціально для NV. Всі історії з циклу «Місія – Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті. 


Марив небом


З дитинства Юрій Тимусь не уявляв неба без гелікоптерів. Він ріс у селі під Бродами на Львівщині. Маршрути вертольотів бродівської авіації часто пролягали над його будинком.

З дитинства знав, що буде льотчиком. Хоч у найближчому оточенні прикладів для наслідування не мав. Юрій доклав багато зусиль, щоби реалізувати свою мрію. Юнак вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. 


«Було видно, що йому важко дається адаптація до російськомовного колективу. Плюс вся документація в нас була російською. Україномовному Юрі дуже важко все то давалось», – згадує побратим Артем.


Юрій змалку мріяв стати льотчиком. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба 
Юрій змалку мріяв стати льотчиком. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба

 

Вступити одразу на льотну посаду Юрію не вдалось. Починав вчитися на офіцера бойового керування. Та за рік наполегливої роботи зумів перейти до омріяного взводу вертольотчиків.


Разом із тим встигав займатись малюванням і музикою, вчити англійську, поглиблювати знання з фізики. Захоплювався небом і зірками. 


Ставши одним із кращих курсантів випуску, отримав право вибирати місце служби. Обрав, звісно, Броди. 


«На той час це була найпотужніша частина з точки зору підготовки і формування психології льотчиків, – каже Артем. – Там вчилися завжди, попри все, виконувати завдання».


Щоби стати льотчиком першого класу, потрібно витратити багато сил і часу. Після університету молоді офіцери приходять до частини із базовими знаннями про гелікоптер. Майстерність дає лише бойова підготовка. 


«Щоб стати першокласним льотчиком, зараз в частині треба політати щонайменше років п’ять, – каже Артем. – Тоді, коли Юра починав, треба було років 10, щоб досягти рівня, який мав він».


Кохання


У Бродах Юрій познайомився зі своєї майбутньою дружиною Ольгою. Вже тоді вона відчула, що Юрій – особлива людина. Між ними буквально пробігла іскра. Хоча дівчина цього до кінця не усвідомлювала – адже всі думки були лише про навчання. І коли Юрій почав зізнаватись їй в любові і кликати заміж, була шокована. 


«Я сказала йому, щоб почекав, поки я закінчу школу. Він так і зробив. Після школи ми одружилися. У нас було дуже багато романтичних пригод, – розповідає вона. – Він був для мене Всесвітом. А я – для нього».


У подружжя народилося троє дітей. За роки спільного життя їхні стосунки не втратили романтичної пристрасті. Знали одне про одного все. Ольга бачила Юрія і цілеспрямованим професіоналом, і набожним чоловіком, який керується щирою вірою, і люблячим батьком, і закоханим, який може розкидати пелюстки квітів з гелікоптера або влаштувати нічне побачення в лісі, при свічках, щоб у місячному сяйві зіграти для коханої на скрипці мелодії Мирослава Скорика.


При цьому Юрій потроху готував Ольгу до того, що колись вона може залишитись без нього. 


«Після втрати наших друзів він почав говорити про смерть. Казав, що готовий до неї. Я перебивала і казала, що не хочу такого чути. Говорила, нас чекає щасливе майбутнє разом. Хоча я добре розуміла наскільки небезпечною є його професія, – каже Ольга. – Саме завдяки Юрі та його підтримці за життя я змогла витримати усе те, що мене чекало після його загибелі… Він плекав мене, наче троянду. Зробив мене такою, якою я є. Усі 10 років нашого сімейного життя ми були опорою одне для одного. Юра турбувався про мене та дітей, старався завжди бути поруч, навіть якщо нас розділяли тисячі кілометрів. Казав, що старається, аби мені було легше».


«У перервах між польотами вирощував на вулканічній землі зелень»


Спочатку були миротворчі місії ООН. У Ліберії, потім – у Конго. 


«До цих місій довго готувались, – розповідає Ольга. – Вони літали у доволі важких умовах. Погода змінюється щохвилини. Багато льотних і нельотних небезпек. Змії, комахи, хвороби. В Конго вони жили біля діючого вулкана. Проте звісно були і свої плюси та романтика. Книги не вистачить, аби розповісти. У перервах між польотами мій чоловік вирощував на вулканічній землі зелень для своїх страв. Юра полюбляв готувати і, чесно кажучи, все, що він готував, було дуже смачним, а особливо – бограч і  чанахи. Усі свої рецепти записував у блокнот. Коли мені сумно, я готую його страви. Їхній аромат повертає мене до тих щасливих моментів, коли ми були разом».


Під час крайньої з Юрієм спільної ротації в Африці Артем був командиром ланки. 


«Юра був командиром екіпажу, моєю правою рукою. Польоти там були дуже цікаві. І на бойове застосування, і на підтримку наземних військ, і на медичну евакуацію. Завжди літали на ентузіазмі. Було прикольно: драйв, кудись увірватися, зробити велике діло, підтримати війська, – пригадує Артем. – Ми з Юрою однаково марили небом. Нам, як кажуть, їсти не давай, аби політати. Коли сідаєш в гелікоптер, всі проблеми залишаються на землі, а з тобою – тільки небо і твій вертоліт. В кінці дня виходиш з гелікоптера дуже втомлений, але з усмішкою! Бо виконав завдання і від того отримуєш невимовний кайф».

Коли у 2014-му розпочалась російсько-українська війна, Юрій був у Африці.


Повернувшись, слухав розповіді побратимів, які вже виконували бойові завдання, і теж рвався до роботи.


Пізніше Юрій розповідав про перевезення поранених. 


«Про моменти, коли вони не були певні, чи долетять, чи ні, коли подумки з усіма прощались. Про те, як це – усвідомлювати, що ти вирішуєш долю людини: чи полетиш ти його рятувати і чи врятуєш, – говорить Ольга. – Юра завжди боровся до кінця. Старався витягнути всіх, кого може. Потім цікавився хлопцями, яких евакуював. Дуже переживав, якщо хтось не долітав».


Здавалось, якщо викладатися на повну і навіть більше – війна швидше закінчиться


Юрій розповідав дружині, що йому сниться – буде ще страшніша війна. На початку 2022-го сказав Ользі зібрати речі і бути готовою до всього. Дуже хвилювався за синів і донечку, яка тільки народилась. 24 лютого зранку йому подзвонили: почалося. 


«Юра відправив мене з дітьми у село, а сам побіг у частину, – розповідає Ольга. – Далі ми постійно були на телефоні, але вживу я побачила його через три тижні».


Юрій долучився до захисту Києва. У перші дні здавалось, якщо викластись на повну і зробити більше, ніж можеш – війна швидше закінчиться. Тому працювали і вдень, і вночі, зазначає друг і побратим Володимир: «Не було думки про льотні норми чи норми відпочинку. І не спали довго, і в окопах ночували у десятиградусний мороз. Робили все, щоби завдати ворогу максимальних втрат. Часом були завдання, з яких, здавалось, не повернемося. Юра багато таких завдань виконав до Маріуполя. Те, що ми робили, наприклад, атакувати вертольотом танк лоб у лоб – до нас не робив ніхто».


Пізніше Юрій емоційно розповідав Артему про першу знищену російську колону. 


«Говорив матюками, переважно. Хоча це взагалі було на нього не схоже. Розповідав, як побачив колону, що йшла на Київ, почав утюжити. Говорив водночас захоплено і дуже сумно. Казав, що виконував свій обов'язок і не міг зробити інакше. Точно усвідомлював, що зробив у своєму житті, як захисник, дуже велику справу. Завдання виконав», – згадує Артем.


Додому Юрій повернувся, вже коли першу хвилю росіян, яку кинули на захоплення Києва, вдалось зупинити.


«Приїхав весь брудний, замучений, – згадує Ольга. – Розповідав, як переховувались у канавах у полях, постійно літали на межі можливостей. Я дуже за ним скучила. Коли Юрчик прийшов додому, я обійняла його і дякувала за те, що повернувся живий. Набрала теплу ванну, помила і вклала – як маленьку дитинку. Ото була наша перша зустріч після того всього шоку, стресу. І він відпочивав. І з дітьми бавився, за хлопцями і доцею дуже скучив». 


Між бойовими завданнями співав колискові для доньки


23 березня Юрій повернувся до виконання завдань із захисту Києва.  


Про те, що погодився взяти участь у польоті до Маріуполя, дружині не казав. Втім, як говорить Володимир, його борт несподівано відкликали і куди саме треба летіти він сам дізнався вже у точці вильоту: «Ясно, що не відмовився». Він ніколи нікому не відмовляв – це відзначають всі.


Незадовго до загибелі Юрій записав колискові для донечки. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба
Незадовго до загибелі Юрій записав колискові для донечки. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба

«Ми говорили з ним 30 березня. Я казала, що скучила, просила скинути своє фото. Він скинув – був дуже сумним. Написав, що сильно кохає. Просив молитись, адже це зараз найважливіше», – пригадує дружина. 


За кілька днів до того записав колискові маленькій донечці – бо його принцеса без тата не могла заснути.


«Я казала: «Вже не знаю, що із тим робити, хоч з собою бери у відрядження». І наш татко  записав свої пісні», – каже Ольга. 


Співав колискових, лежачи між бойовими завданнями на промерзлому карематі, аби зігріти своїм теплом дітей, додає Володимир.


Місія – Маріуполь


Цей політ був наймасштабнішим – до Маріуполя летіли одразу чотири вертольоти. Часу на підготовку було обмаль, каже Віталій, командир одного з екіпажів. Усі розуміли, що це не просто бойовий політ з мінімальним ризиком. Юрій намагався всіх підтримати. Мовляв, не вперше треба виконувати надскладні завдання. 


«Він казав: «Хлопці, з нами Бог. Що ми, перший раз літаємо? Хто їм допоможе, як не ми? В них теж діти, сім'ї, на них чекають вдома. Прорвемся», – переказує Ольга розповідь побратима про підготовку до польоту.


«Десь о третій ми встали. Ще раз уточнили завдання. Попили каву. І полетіли. Ніч була темна. Летіли в окулярах нічного бачення. Вже коли виконували маневр на захід, то бачили Маріуполь. Пошкоджені будинки, дим стелиться, темрява – вогнів, за якими видно будь-яке велике живе місто, вже не було. Просто морок. Враження було гнітючим», – розповідає Віталій.


Гелікоптери приземлились у порту. Одразу почалось розвантаження.


«Всі хотіли привітатися. Хлопці, які нас зустрічали, підбігли до гелікоптерів. Ми відкрили вікна, щоб кожному потиснути руку. Я не знаю скільки довелось потиснути рук тоді, дуже багато, – додає льотчик. – Було видно, що нас зустрічали із захопленням. Розуміли, що ми йшли на ризик. І ми розуміли, чому переступали через свої страхи, чому це – не дарма».


Місія Маріуполь: Ярослава Яцуба
Місія Маріуполь. Ілюстраторка: Ярослава Яцуба

Долетівши туди із такими важливими для захисників міста вантажами, учасники польоту вже своє завдання виконали мінімум на 90%, каже Віталій. 


У порту гелікоптери перебували лічені хвилини – швидко розвантажились, швидко забрали поранених і вирушили назад. 


«В ефір ведучий групи запитав: «Готові до зльоту?». Пішла доповідь. Юрин борт йшов другим – переді мною. Він доповів, що готовий. Я – теж. За мною борт також був готовий. Вже почали злітати, але в останню секунду під’їхали ще кілька машин із важкими пораненими, – згадує Віталій. – Наші два борти залишились їх забрати. Чекати на нас двом першим гелікоптерам було небезпечно – коли вертоліт у повітрі, він менш вразливий, ніж на майданчику. Хлопці полетіли, щоб не ризикувати собою і пораненими».


Затримка була не довгою – 2-3 хвилини максимум. Але це означало розрив у групі більше, ніж у десять кілометрів. Вже коли гелікоптери злетіли, зрозуміли, що із першою парою щось пішло не так, і почали перебудовувати маршрут.


Перша пара гелікоптерів натрапила на засідку росіян та потрапила під обстріл у районі села Рибацьке. Перший вертоліт вразила одна ракета, яка не здетонувала. На одному двигуні він зміг повернутись до Дніпра. У другий борт влучили відразу дві. Весь екіпаж – льотчик першого класу Юрій Тимусь, штурман Денис Бадіка та бортмеханік Іван Ваховський – загинули.


Юрій Тимусь. Фото: сімейний архів


«Юра був топовим льотчиком. У нього дуже була класна техніка пілотування, він машину відчував дуже добре, – каже Артем. – Дуже швидко приймав рішення в польоті, дуже швидко і грамотно реагував. Але у цій ситуації шансів не було б ні в кого. Абсолютно. Просто попадання – і земля».


Герой України


Коли командування частини та побратими приїхали повідомити Ользі про загибель чоловіка, вона найперше спитала, чи не було йому боляче. Командир крізь сльози сказав: ні, не було.


Далі були два важкі роки – надто загальна фраза, аби вкласти в неї весь біль, через який мусила пройти родина. Перший час Юрій снився дружині щоночі – у снах вони продовжували жити своє звичайне життя. 


«Поки я один раз не сказала йому: «Котику, перестань, бо я так скоро зійду з розуму. Я вже не розумію, де сон», – ділиться Ольга. – Трохи перестав. Але в моменти, коли мені важко, він завжди сниться, заспокоює мене. Каже: «Сонечко моє, все добре. Я з тобою. Пильнуй дітей. Все буде гаразд».


Спочатку Ольга боролась за повернення тіла чоловіка. Потім – сили закінчились. Каже, все, що лишалось – молитись і займатись дітьми.


Навесні 2024 року тіло Юрія Тимуся повернули додому. Його поховали 20 березня у Бродах.


30 вересня 2024 року Юрій Тимусь був посмертно удостоєний «Золотої Зірки» Героя України – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.


Авторка: Євгенія Мазур

Ілюстраторка: Ярослава Яцуба

Comments


Ми хочемо жити в країні, яка пам'ятає. Кожен донат на армію зараз допомагає зберегти свободу і незалежність нашої країни. Кожен донат на пам'ять допоможе нам зберегти пам'ять про ціну цієї свободи.

bottom of page