Тимофій Рудяк. Кіборг. Герой. Воїн. Людина, яка боронила рідну землю за покликом серця від великої любові до України. А ще – міцний, на перший погляд суворий чоловік, який вже після хвилини спілкування полонив своїм почуттям гумору, відкритістю та щирістю. Він безмежно любив свою родину – дружину Людмилу, синів Дениса і Захара та донечку Софію. Обожнював маленьких дітей та тварин, але, разом з тим, був нещадним до ворогів. Він поважав правду і завжди відчував брехню та підлість. Він міг бути різним, але завжди був сам собою…
Зараз Тимофій Рудяк у Небесному воїнстві, продовжує боронити Україну з Небес. Однак мало хто досі в повній мірі усвідомив, що він – у кращих світах.
Сьогодні ж наша головна задача – пам’ятати про Героїв. І обов’язково розповідати про них, карбуючи в пам’яті українців не лише інформацію про загибель, а про їх життя. Адже воно у кожного особливе – світле, сповнене думок, мрій та планів. Яким був Тимофій Рудяк розповіла нам його кохана дружина Людмила.
Текст створений ФастівNews.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Нас познайомили книги: перша зустріч та життя до війни
Ми познайомилися з Тімою в бібліотеці. Мені тоді було 14, йому – 16 років. Він прийшов по книги, оскільки любив читати, а в бібліотеці тоді працювала моя мама. Відповідно, я часто там бувала – допомагала, а іноді навіть підміняла маму, коли їй треба було вибігти по справам чи господарству. Отак, завдяки книгам і зав’язалося наше знайомство. Потім були в одній компанії, товаришували. 19 серпня почали зустрічатися. А через 4 роки, того ж таки 19 серпня, ми розписалися. На даті наполягав сам Тимофій, він вважав, що це досить символічно. Потім обвінчалися і розпочалося наше сімейне життя.
Ми від самого початку жили окремо від батьків, у Кам’янці-Подільському, де Тіма проходив військову службу. Тому все, що відбувалося в нашій родині – наслідок лише наших дій та рішень. Ми разом навчалися у вищих навчальних закладах. А вже у 2000 році народився наш старший син Денис. Зараз він дуже схожий на свого тата – як зовнішністю, так і рисами характеру. Пізніше, 2008 року, на світ з’явилася Софія, а 2010 – Захар.
Останнім часом Тимофій все частіше казав Денису, що готовий йти у декретну відпустку, аби няньчити онуків.
2004 року, коли була Помаранчева Революція, а українці вперше сказали своє тверде «НІ» усьому російському, ми переїхали до Фастова – рідного міста Тимофія.
Війна і родина: як все починалося
2014 рік, Революція Гідності переростає у війну. 19 березня Тимофій ставить мене до відома, що йде захищати рідну землю. Без усякої підготовки, без попередніх розмов про таку можливість. Він приніс готові на відправлення документи і сказав, що мусить йти. Для мене тоді це було шоком. І я все не могла усвідомити, як так можна вчинити зі мною, з дітьми, які ще були маленькими. Його ж відповідь була дуже проста: «Ти любиш Україну, я люблю Україну. То які можуть бути питання?»
Спочатку, 2014 року, у нього було навчання на Житомирщині на військовому полігоні. Я неодноразово туди приїздила, була знайома з побратимами Тимофія. Пізніше були Маріуполь, Донецький аеропорт, Широкіно, Гнутове. Я усього і не знаю, адже Тіма завжди оберігав мене і ніколи не говорив, де був. Вже після того, як небезпека була позаду, він коротко міг розповісти про бої чи небезпечні ситуації.
Героїчна служба Кіборга та щоденне очікування звісток з фронту
З червня до початку серпня Тимофій був в Донецькому аеропорту. Мені ж не казав. Зрідка виходив на зв'язок. Але я розуміла, відчувала небезпеку. На всі запитання відповідав, що він служить в їдальні і завжди має доступ до їжі. За ті два місяці, що був в ДАПі, він схуд більш як на 20 кілограмів. Про те, що він в аеропорту, я дізналася від дружин побратимів.
Хлопці, сучасні Герої, в оточенні – ворог взяв їх у кільце та нещадно обстрілює позиції. Їжі нема, такої потрібної зброї – теж. Лише чоловіки, які мали бойове завдання – втримати позиції. І які його виконали. Кіборги!
Зрідка в ДАП до військових проривалися волонтери, привозили трохи їжі. Одного разу з гелікоптера їм скинули локшину швидкого приготування. З того і жили. Там, в ДАПі, загинув перший фастівчанин Дмитро Григоренко.
Із розмов по телефону можна було зрозуміти, наскільки там було небезпечно. Постійно щось бахкало, було дуже голосно, кричали військові. Бувало, що іноді Тіма просто відключав зв'язок. Там він отримав дві контузії, одна з яких була досить серйозною, навіть небезпечною для життя.
Якось приходить повідомлення від Тіми з текстом «Я хочу ще одну дівчинку». Пам’ятаю, я почитала і подумала: головою вдарився, чи що. Виявилося, таки вдарився – була контузія. І в такому нелегкому стані для здоров’я, не маючи засобів для життя та належного лікування, він мріяв про ще одну дитину. В цьому був увесь він.
А потім він приїхав, неочікувано, зробив мені і дітям сюрприз. Побув вдома, полікувався три тижні в Ірпені в реабілітаційному центрі та повернувся на фронт – до побратимів. Хоча міг і не їхати, стан здоров’я дозволяв йому залишитися – потрібно було ще довго проходити реабілітацію після Донецького аеропорту.
Тимофій Рудяк був Воїном. Він знав, що на нього чекають побратими, яким він так потрібен. На нього чекала Україна, яка не була б зараз такою нескореною і нездоланною, мужньої і вільною, якби він тоді залишився вдома. Після цього було багато битв та бойових завдань, серед яких – взяття в полон ворожого агента – журналіста Грема Філіпса. Тоді про це розповіли чи не усі ЗМІ країни.
За період АТО було кілька коротких відпусток, кілька разів Тіма потрапляв до реанімації через амброзію, якої так багато на півдні країни, через анафілактичний шок від алергічних реакцій. Він постійно був на межі життя і смерті. І це було дуже страшно.
Потім Тимофій повернувся додому. Здавалося б, найстрашніше – позаду. Але повернутися до звичного, мирного життя людині, яка такий довгий час була в небезпеці та жила в умовах постійної тривоги, як виявилося, майже неможливо.
Тато до війни і тато, який повернувся – різні люди
Повернувся додому Тіма 2017 року. Вийшло так, що потрапив на випускний до Дениса. Ми раділи – нарешті тато вдома. Але, разом з цим, прийшов і час нових випробувань для нашої родини.
За час відсутності Тимофія ми з дітьми вже налагодили свій устрій життя. Захару було найважче, адже він, по суті, не знав тата. Бо коли Тіма пішов захищати країну, малому було 3 роки, а коли повернувся – Захар вже був у першому класі.
Найстрашніше було вночі. Тимофій постійно кричав, міг зірватися і бігти, вдаряючись об найближчу стіну. Інколи прокидався, не розуміючи, де він, і питав мене, зі злістю в очах: "Ти хто?"
А ще хлопці, які повернулися з війни, бояться голосних раптових побутових звуків. Лише тепер, коли громадяни лякаються навіть звуків моторолера, уся країна усвідомила, чого ж саме хлопці, які були на війні, просили не запускати салюти.
Пам’ятаю, як ми були на весіллі і щось голосно торохнуло. Тіма миттєво впав під стіл, ховаючи голову руками. Це був рефлекс, який свого часу рятував йому життя і який нікуди не дівся в мирному житті. Люди, які це побачили вперше, були, м’яко кажучи, здивовані. Ми ж жили з цим постійно.
Через певний час я усвідомила, що не контролюю ситуацію. Я нічого не знала про те, як діяти, як допомогти чоловіку адаптуватися. І ще Тимофій мав дуже велике почуття провини за дітей – за те, що вони такий довгий час зростали без нього.
Тіма пішов працювати до військкомату. Потім його запросив міський голова на посаду свого заступника. Життя поступово входило в нормальне русло – зі своїми радощами та турботами.
Після повернення з АТО Тимофій став отаманом Фастівського куреня Українського козацтва та працював з дітьми в напрямку військово-патріотичного виховання. Звичайно, ми мали плани – хотіли великий будинок, щоб там жила вся наша велика родина. Ми планували подорожі – знали, коли і куди поїдемо. Та, мабуть, вперше після народження дітей, обдумували деталі подорожі Європою лише вдвох…
Велика війна: битва за Фастівщину – остання битва Тимофія
В лютому в наш дім прийшла війна, а ворог підло напав тоді, коли всі спали мирним сном.
Про те, що буде війна, Тіма говорив зі мною ще з листопада. Він відчував, мабуть, навіть знав. Ми готувалися до цього, як мінімум морально. 24 лютого Тимофій взяв рюкзак, попрощався зі мною та дітьми, та відправився до військкомату. Але після – повернувся.
Йому пропонували залишитися служити в місті – тут справ було немало. Але серце Воїна рвалося до бою. І вже через кілька днів Тимофій поїхав на Житомирщину, зустрічати ворога.
Для справжнього Воїна честю є смерть на полі бою
Тимофій загинув смертю хоробрих 3 березня, обороняючи на підступах рідний Фастів, який так любив. Загинув на території Макарівського хлібозаводу – там, у результаті авіаудару, полягло близько 50 захисників.
Ховали Тимофія в закритій труні. Тіло опізнали за татуюванням на плечі. Я отримала павербанк, обвуглені військові документи та фрагмент срібного ланцюжка з кров’ю – все, що залишилося на полі бою...
На церемонію прощання тоді, в березні, коли ворог лютував на Київщині, а до Фастова ворожій армії було лише кілька кілометрів, прийшло дуже багато людей. Фастівчани йшли без страху за своє життя, але з повагою та безмежною вдячністю до Воїна Тимофія Рудяка. Усі хотіли гідно провести Героя в останню путь.
У Тіми дуже багато різних нагород, грамот, подяк. Серед найвагоміших з точки зору державності – це медаль «За мужність ІІІ ступеня», яку він отримав ще 2015 року, та орден Богдана Хмельницького, посмертно. Є ще одна волонтерська медаль «За оборону Донецького аеропорту», яку я вважаю також дуже важливою.
На місці загибелі я ще не була. Поки не можу. Можливо, навесні 2023 року побуваю…
Мені боляче дивитися на камуфляж. А він зараз – всюди
Я досі не можу пробачити собі, що не все йому сказала. А ще мені інколи здається, що я б могла – повинна була якось запобігти тому, що сталося.
В родині про Тимофія не говорять в минулому часі. І ніколи не говорили. Інколи складається враження, що він просто десь поїхав, але ось скоро має повернутися додому.
У мене практично нема вільного часу. Я в постійному русі. Та все ж мені постійно здається, що я так мало роблю для людей, для міста, для Перемоги. Не буду лукавити, я усвідомлюю, що у мене є проблеми, але я знаю – які вони і як з ними справлятися.
Я точно знаю, що Тіма завжди біля мене, де б я не була. Я це відчуваю, адже він завжди буде частиною мене. І коли мені вдається чергова справа, я впевнена – це з його підтримкою та допомогою.
Життя триває, йде своїм шляхом. Україна бореться за свою незалежність, Герої ж віддають найдорожче – своє життя і йдуть в інші світи. Серед Небесного Воїнства зараз і Тимофій Рудяк – мужній захисник з чистим серцем, веселою вдачею та козацьким завзяттям. Він був…. Ні, він є! Є серед нас, є в наших думках та помислах. І буде до того часу, поки ми його пам’ятатимемо – Воїна, Героя, Захисника, Кіборга Тимофія Рудяка.
Comments