Вийшов четвертий епізод YouTube-програми «Нація, яка пам'ятає» з Лєрою Лаудою. Це проєкт платформи пам'яті «Меморіал», що розповідає про збереження пам'яті загалом, досвід України й інших країн у цій сфері. Це глибокі розмови, покликані знаходити відповіді на складні питання.
Цього разу гостею програми стала Анастасія Гайдукевич-Качура – наукова співробітниця та кураторка виставкових проєктів Національного музею Революції Гідності. Вона розмірковує про те, як фіксувати хроніку війни, аби виставки в музеях не були «стерильними», чому наповнення експозицій в Україні та за кордоном мають бути різними, як музеї можуть вирішувати запити людей і впливати на суспільну думку.
У попередніх програмах:
Антон Дробович, керівник Українського інституту національної пам'яті України, розповідав про Національне військове меморіальне кладовища.
Антон Лягуша, академічний директором магістерської програми «Дослідження пам'яті і публічна історія» в Kyiv School of Economics ділився, зокрема, про те, як берегти пам’ять про вбитих в окупації.
Оксана Довгополова, співзасновниця та кураторка платформи культури пам'яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії, розмірковувала про те, яким має бути наш національний меморіал, ділилася про незвичні меморіали в інших країнах світу та місця пам’яті про війну, які вже нині створюють в Україні.
Стихійні виставки про війну в локальних музеях: що з ним не так?
Анастасія Гайдукевич-Качура зізнається, їй болить стан малих музеїв по регіонах. Адже вони, як правило, перебувають у занедбаному стані в плані відсутності підтримки суспільства, держави та стейкхолдерів. Каже, невеликі музеї переважно тримаються на ентузіазмі.
«З іншого боку, саме ці музеї стали точкою відгуку суспільного болю з моменту, коли спочатку відбувся Майдан, окупація Криму, почалася повномасштабна війна. Це стало точкою живої меморіалізації втрат, які ми відчули з 2014 року. Чи це нормальний процес, що в таких музеях виникають хаотичні експозиції? Абсолютно. Бо вони живі, вони реагують, як жива матерія. За рахунок того, що туди приходять звичайні люди, які, в першу чергу, шукають місце, де можна зберегти пам'ять про щойно втраченого побратима, родича, сина. Звичайно, вони приносять речі. Хочуть, щоб вони були на виду, щоб інші відвідувачі могли з ними ознайомитися. Але втрат з кожним днем стає все більше і більше. Коли музей іде шляхом не просто накопичення цих історії і цих предметів, а відразу виставляє їх у тих обмежених експозиційних просторах, які в них є, це дуже шкодить персональним історіям і власне самій пам'яті, тому що все перетворюється на звуковий шум, який стороння людина, яка заходить у цей простір, перестає сприймати. Вона це сприймає як масив, але втрачає індувідуальності, обличчя цих героїв і відповідно, не зберігається пам'ять, яку хотіли б зберегти родичі», – зазначає Анастасія.
Додає, це добре, що родичі й близькі загиблих знаходять у музеях точку й опору збереження пам'яті, й готові туди віддавати експонати.
«Це точка накопичення, яка потім дозволяє працювати далі. Але як треба це подавати? У жодному разі не в такому хаотичному накопиченні, як є зараз. Правильніше було б, якби музеї на сьогоднішньому етапі робили цикл змінних виставок, де вони могли б розповідати то про одну, то про іншу людину», – каже Анастасія.
З чого локальним музеям розпочинати шлях оновлення?
Анастасія Гайдукевич-Качура найперше радить звертатися до експертів – більших музеїв, які вже мають сталий досвід успішної реалізації проєктів.
«Часом може видаватися, що великі й успішні музеї закриті в комунікації. Але це лише зовнішнє враження, дуже часто помилкове. Нещодавно ми спілкувалися з директоркою музею імені Ханенків Юлією Вагановою. Вона говорить, не було жодного музею, якому б вони відмовили в тому, щоб допомогти, підказати, проконсультувати», – говорить Анастасія.
Також вона наголошує на тому, що без існування сталої команди, яка думає в одному напрямку, неможливо створити жоден проєкт. Особливо, коли це пов'язано із темою втрат та меморіалізації.
«В ідеалі члени команди не обов'язково мають бути із музейного середовища. На локальному рівні, навпаки, чим більше було б міжсекторальної залученості інших людей, тим краще. Тому що вони можуть привнести додаткові інструменти зі своєї сфери, якийсь додатковий інший фокус», – наголошує Анастасія.
Куди музеям звертатися за фінансуванням
Найперше – слід звернути увагу на відкриті гранти. Також можливість початкового інструментарію дає Український культурний фонд. Це те, чим теж треба користуватися, каже Анастасія Гайдукевич-Качура.
«Є доволі потужні гранти, які дає «House of Europe». Туди теж варто звертатися. Якщо не вистачає кваліфікаційної спроможності постукатися до великих європейських грантодавців, то деякі питання, особливо на рівні місцевих громад, можна вирішувати шляхом залучення до реалізації проєктів дрібного бізнесу, який теж живе у цій громаді».
З якими запитами приходять відвідувачі на виставки, присвячені війні?
На це питання складно дати однозначну відповідь. Тут треба проводити ґрунтовне соціологічне і, можливо, психологічне дослідження. Але цим поки ніхто не займався.
«Запит близьких, родичів, побратимів, друзів тих, хто загинув на війні, – втамувати свій біль, переконатися, що ця втрата не даремна. Для них це – спроба пошуку точки опори. Є категорія людей, які, маючи власний травматичний досвід, приходить у побідні простори, щоб звірити годинники. Переважно це військові, які повертаються з передової. Їм важко адаптуватися в мирному життя. На війні все було однозначно: чорне і біле, там – ворог, туди стріляй, тут – свої, які прикриють спину. А у цивільному житті немає чорного і білого, а з'являється весь спектр кольорів. От вони приходять за тим, щоб відновити точку орієнтирів, зловити камертон, який у загальному хаосі навколишніх справ, викликів, перевантажень, емоцій може бути втрачений. Ще для когось відвідування виставок на військову тему – спроба розповісти про свій досвід у простішому форматі своїм дітям. Особливо це проявлялося після Майдану. 20 лютого 2015 року місця, де відбулися розстріли, вщент були заповнені людьми з маленькими дітьми. Батьки пояснювали їм, що тут відбувалося. Так і з війною. Це спосіб передати свій досвід», – говорить Анастасія.
Вона впевнена, що цей ракурс буде змінюватися. Адже сприйняття війни першим поколінням, напряму залученим у цій події, є найгарячішим, емоційно забарвленим, з великою кількістю деталей, які з часом стираються чи стають менш знаковими для наступного покоління.
«Покоління дітей, яким на момент Майдану було 9-10 років, вже мають інше ставлення до цієї події і сприйняття, ніж було у безпосередніх учасників. І це неминучий процес. Наступне покоління не буде так емоційно реагувати на війну, в якій ми зараз живемо. Воно прийде до того, що буде задавати більш критичні питання про війну, які ми зараз не готові чути», – зазначає спікерка.
Чи треба відмежовувати музеї для військових і цивільних?
Розрізнення має бути, переконана Анастасія. Людям важливо окремо подавати інформацію про військових і цивільних, адже вона різного емоційного сприйняття. Для професійних військових потрібні іншого кшталту музеї, які б дозволяли б їм виносити стратегічні висновки з того, що відбулося. Вони мають необхідність володіти інформацією, яка для цивільних ще 20-30 років буде за грифом секретно. Це можуть бути відомчі музеї, яка розташовуються на території військової частини. У таких музеях має бути навчальна складова, щоб можна було розбирати ситуації, щоб на цьому вчилося наступне покоління військових.
«Війна – це дуже складний організм, в якого є складові частини. Думаю, рано чи пізно, ми прийдемо до того, що якась інституція логічно переросте або буде створена нова інституція, яка концентруватиметься виключно на військово-тактичному аспекті війни», – каже Анастасія.
Наповнення виставок про війну в Україні та за кордоном: в чому різниця
Є різниця між меседжами виставок в Україні до українського відвідувача і до закордонного. І це правильно, переконана спікерка.
«Західна аудиторія не має цього травматичного досвіду. Те, що українцям, які живуть у постійній війні, можна не пояснювати, за кордоном потрібно проговорювати. Дуже правильна точка входу – через мистецтво, його естетику, емоцію, яку проживає митець, через його рефлексію до проблеми війни. Можливо, це найкоректніша точка входу по темі війни. Дуже сумніваюся, що виставка, яка б ішла за принципом документальності викладу, хронологією подій дуже легко зайшла би на заході», – каже Анастасія.
Комунікуючи із західною аудиторією, спроба з великими перебором скористатися емоційним фоном може відіграти проти нас, додає вона.
«Це викличе бар'єр захисту і бажання не сприймати цю інформацію. Чим ми можемо емоційно вразити Захід? Тим жахом, який у нас є кожного дня. Кадрами, які у нас трапляються через цинічну росію, яка знімає розстріли людей, б’є по дитячим лікарнями. Розірваними тілами, відкритим болем. Але коли ми це демонструємо, чи це етично по відношенню до тих людей, які отримали ці травми? Я не впевнена, що сльози згорьованої матері, яка сидить над тілом своєї дитини, ми маємо право використовувати для донесення інформації. Це, напевно, дієво, але це цинічно. І тут мають бути додаткові маркери оції етичності й розуміння, що ми можемо використовувати. І нам треба їх шукати».
Comments