«Не бачила свого життя поза військом». Пам’яті полеглої на війні Вікторії Дарій

30 липня 2023 року в Оріхові Запорізької області був душний вечір після спекотного дня. Важкі машини українських захисників здіймали на дорогах хмари пилюки. Раптом в небі загуло. Авіаудар росіян по позиціях Збройних Сил України. У зруйнованій будівлі перебувала 52-річна Вікторія Дарій, сержант 47-ї окремої механізованої бригади «Магура». 

«Я був неподалік і відразу прилетів туди. Побіг до Вікторії на кухню в підвалі. Там було все завалене, – розповідає побратим Футболіст. – Проліз скільки зміг і почув її телефон. Там йшла якась програма типу «Майстер-шеф» або ж якийсь фільм. Вона любила увімкнути і воно грало цілий день… Я гукав її, але Вікторія не відповідала». 

Футболіст довго пробув на місці трагедії. Пробитися до Вікторії не вдалося через сильні завали. Потім він щодня приїздив дізнатися, чи дістали її. Загиблу звільнили лише через кілька діб. 

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для Української правди в рамках проєкту «УП100. Сила жінок». 

Вікторія Дарій, псевдо Відьма, 52 роки

Девіз, гасло життя: «Відьми ніколи не старіють», «Жити тут і зараз», «Що там нашого життя».

Улюблена страва: суші

Місце, де любила бувати: Одеса

Улюблена музика, пісня: Енджі Крейда «Враже» 

Улюблений фільм: часто дивилася фільми, але улюбленого не мала

Хобі: плетіння бісером, прикраси хенд-мейд

Мрія: отримати водійське посвідчення; закінчити університет, купити квартиру в старому одеському дворику з гарним флігелем. Жити в мирній цілісній Україні.

Дитинство і юність

Вікторія Дарій народилася на Луганщині, в Гірському – місті шахтарів, тополь і побілених бордюрів. Мати працювала швачкою в ательє, батько – шахтарем. 

Вікторія росла і ставала схожою на тата – така ж тверда, справедлива, вірна принципам. На 12 років молодшій сестрі часто мусила бути за батьків, які багато працювали. 

«Йдеш гуляти, береш з собою Альону», – казали Вікторії.

«Дитинство я провела в компанії її друзів, – згадує сестра Олена. – Віка виховувала мене строго. Наприклад, не вийдеш із дому, поки не прибереш у своїй кімнаті. Але й допомагала мені, скажімо, в навчанні, ходила на батьківські збори». 

Вікторія Дарій (праворуч) все життя була близькою з молодшою сестрою Оленою. Фото з архіву Юлії Дарій.

Після 9-го класу Вікторія пішла навчатися на кухаря. У 18 років влаштувалася на роботу в шахтну їдальню, працювала і по нічних змінах.  

«Своєю професією займалася з натхненням і творчістю. Готування вдавалося їй легко. За півгодини могла накрити шикарний стіл. Мене навчила робити чебуреки – тонкі, хрусткі і соковиті. Всі захоплюються ними, а я кажу: «Це ви ще не їли чебуреків сестри», – додає Олена. 

Вікторія Дарій була талановитою кухаркою. У війську часто балувала побратимів смаколиками. Фото з архіву Юлії Дарій.

Сім’я

У 22 роки Вікторія готувалася до весілля з шахтарем Михайлом. Мати пошила основу сукні. Наречена оформила – виготовила квіти з білого шовку, обшила вбрання намистинами. Гості дивувалися з небаченого на ті часи вбрання. Хоча всі знали – Вікторія завжди виглядала ексклюзивно, сама в'язала і вишивала собі речі. Таке годі було купити. А ще вона робила прикраси і декор з бісеру та гіпсу. 

«Їй це давалося дуже легко: посидить вечір і вже щось готове», – каже Олена.

На своє весілля Вікторія Дарій сама собі декорувала сукню, вона любила займатися рукоділлям. Фото з архіву Юлії Дарій.

2001 року у Вікторії народжується донька Юлія. Поки чоловік постійно в шахті, молода мама вправно керує домашнім господарством, розумно розпоряджається домашнім бюджетом. Сестра говорить, що головою в родині була саме Вікторія, на ній все трималося. В цьому жінці допомагали вроджена мудрість і беручкість.

Вікторія Дарій об’єднувала навколо себе родину, до неї всі зверталися за порадою. Фото з архіву Юлії Дарій.

 Через важку роботу чоловік Вікторії втрачає здоров'я. 2018 року помирає. Донька саме закінчує школу, вступає до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на образотворче мистецтво. З окупованого Луганська заклад переїхав до Полтави. На навчання потрібні гроші. Робота в кафе «Юлія» не дає Вікторії достатнього прибутку. 2019 року, коли за вікном була зима, вона вирішує йти до війська, щоб мати кошти на навчання доньки. 

«Мама сама завжди хотіла мати вищу освіту. Молоді роки були важкі, після школи одразу треба було заробляти. Тому вона все робила, щоб я вступила в університет», – розповідає донька Юлія. – Мама мала сильний характер і я не сумнівалася, що робота у війську їй підійде. Я вважала, це краще, ніж їхати працювати за кордон». 

Вікторія Дарій з донькою Юлією. Мати завжди мріяла, або донька мала вищу освіту. Фото з архіву Юлії Дарій.

Військо

Вікторія обрала для служби 93-тю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр». Отримала посаду старшого кухаря та псевдо Відьма. Із заробітку служба швидко стала її покликанням.

«Вона жила службою, – каже донька. – Ще коли проходила «учебку», з захватом про все розповідала. Полюбила дух війська. На службі по-новому розкрилася, стала великою патріоткою, вірила в нашу перемогу. Вона майже нічого не розповідала про війну, вона цього не любила. Це були якісь дрібниці, які можна було почути в новинах. Могла розказати, що нового їм завезли з техніки, або про те, які наші хлопці молодці». 

Перед початком повномасштабного вторгнення Вікторія отримала підвищення і медаль за активну допомогу побратимам під час обстрілів під Волновахою. А вже під час – перевелася до 47-ї бригади. Там стала командиром взводу технічного забезпечення механізованого батальйону. 

Займалась забезпеченням підрозділів засобами паливно-мастильних матеріалів, речовим майном, продовольством. Вела облік, організовувала і контролювала процеси. А також забезпечувала гарячою їжею. 

Після початку повномасштабної війни Вікторія Дарій стала командиром взводу технічного забезпечення механізованого батальйону в бригаді «Магура»

«Хоч і була командиром, а все одно ставала готувати їсти. Хлопці дуже любили її страви», – каже Юлія. 

Побратими розповідають, що Вікторія перейшла з «Холодного яру» до «Магури» за командиром бригади Олександром Саком, бо була сильною, а він тримав біля себе слабких не тримав.

«Вікторія була принципова і говорила все, що думала, не важливо кому. Була чесною і альтруїстичною. У неї завжди був порядок. Вміло організовувала біля себе кухню в будь-яких умовах. Все робилось вчасно, люди не гуляли, всі були задіяні. Завжди балувала нас різними стравами, наприклад, любила робити суші. Інколи змушувала всіх їсти, навіть коли в бойовій обстановці було не до цього. Могла крикнути: «Ану, бігом поїли, я для кого приготувала!», – розповідає побратим Футболіст.

За два тижні до повномасштабного вторгнення Вікторія була у військовій частині в повній готовності до передислокації. Згодом зателефонувала до доньки і сказала, що їде на Харківщину. 

Після 24.02.2022

24 лютого Юлія цілу ніч не спала вдома в Гірському. Наречений-поліцейський був на зміні. Вона взялася робити завдання до сесії. Раптом перед світанком почали надходити одне за одним повідомлення в онлайн-групи: обстріл Києва, Харкова, Одеси… 

Гірське розташоване біля Попасної, поряд починаються окуповані території. Юлія почала телефонувати матері й чоловіку. Ніхто не брав слухавки. «В Харкові вибухи», – чергове повідомлення на екрані смартфона. У Юлії почали тремтіти руки, губи ще більше стиснулися. 

«Через годину відізвався наречений. Сказав зібрати валізу, документи. Я зібралася, взяла кішку і пішла до свекрухи. Близько 8.00 над містом почали літати ракети. Тоді зателефонувала мама. Сказала, що це не буде 2014-й рік, а значно гірше: «Їдь, куди очі бачать», – згадує Юлія.

Будинок родини Вікторії Дарій в Гірському після обстрілів. Фото з архіву Юлії Дарій. 

Юлія опинилася в Дніпропетровській області. Регулярно зідзвонювалася з матір'ю. Інколи з нею не було зв'язку по кілька діб. Це були тривожні дні для Юлії.    

У лютому 2023-го Вікторія приїхала до доньки у відпустку. Юлія тоді саме зацікавилася тату і вибила матері на нозі її життєве гасло: «Відьми ніколи не старіють» із силуетом відьми. З іншого боку ноги – відьму у вишитій сорочці з вінком на голові і фразою з пісні: «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже». Руку прикрасила тату фенікса – чарівного птаха, що воскресає з попелу.   

Тату на руці і нозі Вікторії Дарій зробила донька. Фото з архіву Юлії Дарій. 

Через півроку, ввечері 30 липня, Юлія була у справах в Одесі. Заїхала до двоюрідного дядька. Там її застав дзвінок від мами. Поговорили про щоденні справи. Наступного дня донька не змогла додзвонитися до матері. Подумала, що переїжджають на нове місце. Через п'ять днів нареченому Юлії зателефонували з поліції і запитали, чи така-то особа є його родичкою. Так донька дізналася про загибель матері. 

Пам’ять

Родина вирішила поховати Вікторію в Одесі. Вона дуже любила це місто і мріяла в ньому жити. Вперше побувала з донькою в Одесі за десять років до цього – гостювали в двоюрідної сестри. Відтоді під час кожної відпустки брала свої найкрасивіші плаття і їхала туди. Любила море і Дерибасівську, «7-й кілометр» і Привоз.    

Вікторія Дарій любила Одесу. Мріяла купити квартиру в старому одеському дворику. Фото з архіву Юлії Дарій.

Вікторію кремували і поховали на Таїровському кладовищі. Донька з нареченим приїздять туди щонайменше раз у рік. Завжди беруть з собою улюблені квіти і цукерки Вікторії: ромашки, бажано, польові та «вишню в лікері». 

«У день її народження намагаємося з нареченим Орханом не сумувати, а з користю провести день: виїхати на природу, десь розвіятися. Адже мама не любила сумувати, була позитивною, вміла жити моментом», – каже Юлія. 

Донька Вікторії Дарій завжди приїздить на її могилу з ромашками та шоколадними цукерками з вишнею в лікері. Фото з архіву Юлії Дарій. 

Доньку Вікторія навчила бути людиною слова, говорити правду, а також цінувати моменти – не жити далекими планами чи ідею накопичення статків.

«Мама навколо себе всіх збирала, гуртувала родину. Коли приїжджала, це був вибух емоцій, заряду. Поряд із нею нереально було сваритися. Вона була людиною-усмішкою, – продовжує донька. – Уміла давати поради, але ніколи не втручалася в чужі стосунки, наприклад, в мої з чоловіком. Кожен член нашої родини не уявляв життя без неї, бо як тільки ставалися якісь проблеми, всі телефонували до неї порадитися». 

Орхан особливо вдячний Вікторії за її мудрість. До неї звертався за порадою і в  побутових, і в складних життєвих питаннях. 

«Навіть у найскладніші часи вона намагалась оточити нас турботою і наставити на подальше життя. Здавалась, що вона прекрасно розуміла всі ризики своєї справи і намагалась підготувати тих, кого любила, до часу, коли більше не зможе наставляти та оберігати. Вікторія навчала бути сильними, рішучими, рухатись уперед, незважаючи ні на що. Вона була найкращою тещею, яку тільки можна побажати», – сказав Орхан.

Вікторія Дарій (ліворуч) проводила свої короткі відпустки з сестрою та донькою. Фото з архіву Юлії Дарій.

Сестра востаннє говорила з Вікторією за день до її загибелі. Олена тоді була в Києві, доглядала в лікарні за пораненим на війні чоловіком. Тільки через тиждень їй сказали, що Вікторія загинула. Тримали в таємниці до останнього, бо знали, якими близькими були сестри. Після новини Олена з передінсультним станом лягла на сусіднє з чоловіком лікарняне ліжко.  

«Досі не усвідомлюю, що її немає. Інколи забуваю про її смерть, чекаю дзвінка. Збираюся їй телефонувати, розказати про свої справи. Номер телефону не стираю, – плаче сестра. – Часом із Вікою не було зв'язку на війні. Тоді ми чекали, коли сама зателефонує. Якщо три дні він неї нічого – заходиш в меседжер і дивишся, коли востаннє Віка була в мережі. Якщо там з'являлася, ставало спокійніше». 

На імпровізованому меморіалі на Майдані Незалежності в Києві сестра поставила прапорець Вікторії Дарій. Фото з архіву Юлії Дарій. 

Перед повномасштабною війною Вікторія підписала новий контракт з військом на 10 років. Незадовго до загибелі вступила до Луганського національного університету на спеціальність військового психолога.

«Вища освіта була її мрією, – додає донька. – Мама розуміла, що війна закінчиться, але вона не бачила свого життя поза військом. Крім того, що з'явиться багато травмованих людей, яким вона хотіла допомагати».    

Посмертно Вікторію Дарій нагороджено орденом «За мужність».

авторка: Анна Балакир