Світлані 32 роки і за своє життя вона осиротіла повністю. Ще бувши дитиною, до 7 років, вона втратила обох батьків, потім – брата та бабусю, яка її виховувала. А навесні 2022 року війна забрала у Світлани коханого чоловіка, з яким вона всім серцем сподівалась прожити все життя.
Її чоловіка знає все місто Бар, адже він був професійним лікарем-стоматологом та просто чудовою людиною. Андрій Токарчук загинув 19 квітня на Донеччині. З того часу життя Світлани розділилося на щасливе «до» та пусте «після». Єдине, що примушує жити далі – донечка Варвара.
Текст створений БарNews.City у партнерстві з платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Історія кохання Світлани та Андрія
За фахом Світлана, як і її чоловік – лікар-стоматолог. У стоматології й почалася їх історія кохання.
Бувши студенткою, Світлана прийшла на стажування в Барську стоматологічну лікарню і познайомилася з молодим лікарем у перші ж дні практики. Хоч Андрій і не був її наставником на стажуванні, Світлана навчалася у стоматолога чи не найбільше.
«Певно, то було кохання з першого погляду. Він мені сподобався відразу: веселий, розумний, уважний. Приділяв увагу, постійно кликав до себе в кабінет, коли оглядав своїх пацієнтів, розповідав, що і як треба робити, навчав, допомагав. Через кілька днів я вже фактично стажувалася в нього, а не в лікаря, до якого прийшла на практику. Але тоді я ще з обережністю ставилася до нього», – згадує Світлана.
Жінка тоді вважала Андрія своїм другом та наставником, хоч розуміла, що він їй подобається. Та й сама помічала, що чоловік теж проявляє до неї почуття.
«Першим моїм пацієнтом був його батько – мій, на той час, майбутній свекор, якому потрібно було зробити професійну чистку зубів. Я тоді так хвилювалася… Але, на щастя, все пройшло добре і свекрові я сподобалася ще тоді», – з посмішкою згадує Світлана.
Одружилися на його день народження і відтоді завжди були разом
6 січня 2012 року Андрій запросив Світлану в кафе. За дружньою, здавалося, розмовою, він промовив: «Світлано, ти знаєш, я закохався… Ми з тобою одружимося». Тоді Світлана ще не зовсім повірила в це і просто віджартувалася. Але з тієї миті розпочалася їх спільна сторінка життя, що тривала щасливих, але не довгих 10 років…
Одружилася пара на День народження Андрія – 12 липня 2013 року. Тоді йому виповнилося 30 років.
«Ми вірили, що цей шлюб буде на все життя. Але тоді він мене жартома спитав: “Ти ж ніколи не зіпсуєш мій день народження?”. У нього вже був гіркий досвід сімейного життя, а я дуже вірила в те, що ця людина мене ніколи не покине, адже я втратила всіх рідних і Андрій для мене був всесвітом», – розповідає жінка.
З дітьми від попереднього шлюбу у Світлани дуже гарні стосунки. В Андрія крім Варвари ще є 16-річна донька Анастасія та 13-річний син Петро. Деякий час вони жили разом зі Світланою та Андрієм.
Крім стоматології, в Андрія було хобі – лижний спорт. Він його обожнював і щороку їздив у Буковель. Коли пара почала зустрічатися, на лижі почали їздити разом. На перший день народження Світлани, що вона відзначала у шлюбі, чоловік подарував їй лижі.
«Це були мої перші лижі. До того часу ми брали їх на відпочинку на прокат», – згадує Світлана.
Світлана впевнена, що її з чоловіком доля звела не випадково
«Ми ходили в один дитячий садок, навчалися в одній школі і в одному університеті, але з різницею у 7 років. А коли нас на роботі звела доля, – майже ніколи не розлучалися: разом на роботу, на різні навчальні форуми, на відпочинок… На наші дні народження ми їздили в гори. Андрій став для мене не просто чоловіком, а людиною, що замінила всіх родичів, яких я втратила. Він був цілеспрямованою людиною, завжди знав, чого хотів, і йшов до своєї мети», – каже Світлана.
За кілька років до початку війни Андрій Токарчук вирішив спробувати себе в стоматологічній хірургії. Він пройшов навчання і почав вживляти зубні імпланти. Хотів відкрити свій власний стоматологічний кабінет, в якому б працював з дружиною – орендував приміщення, почав його обладнання та оформлення документів. Після загибелі чоловіка, стоматологічний кабінет Світлана оформила до кінця і назвала «Студія сімейної стоматології».
Загалом стоматологом Андрій Токарчук пропрацював 16 років. 15 – у державній стоматології і рік – у власному кабінеті, який тоді одночасно облаштовував.
«Андрій умів все і йому все вдавалося, ще й впертим був: взяв в оренду сад, який раніше не давав врожаї, а в Андрія вродив. Пам’ятаю, як ми фарбували той садок садовою фарбою від шкідників: два ряди дерев – синім кольором, два – жовтим… Закупив 40 індиків та годував їх для сімейного споживання. У нашій квартирі майже весь ремонт зробив своїми руками. В нього було ще дуже багато планів та мрій, яким не судилося збутися.
Ми планували на його день народження цього року поїхати в Карпати і зійти втрьох на Говерлу. Бо, хоч ми в Карпатах були не раз, але на гору так і не зійшли… Ми цю мрію обов’язково зробимо з донечкою, в пам’ять про Андрія», – розповідає Світлана.
Сім’я не вірила, що буде війна
Світлана навіть не думала, що може бути війна. Всі прогнози чула, але не вірила.
«26 лютого Андрій мене з Варею вивіз на польський кордон. Він ще 24 лютого хотів йти на війну, але його не взяли, бо він батько трьох дітей – нашої Варвари та двох дітей від першого шлюбу», – розповідає Світлана.
На кордоні Андрія пропускали, але він поїхати в Польщу відмовився.
«Коли ми під’їжджали до кордону, йому зателефонували з військової частини і запропонували йти, бо бракувало офіцерів. Я дуже не хотіла, щоб він йшов, але він погодився йти на війну, а мені пообіцяв, що буде лікарем у Вінницькому госпіталі. Але він пішов у нацгвардію. Я довго про це навіть не знала. 26 березня, у День національної гвардії він мені зателефонував і сказав, що в нього професійне свято, а ще надіслав мені фото з автоматом. Я ж думала, що він рятує людей в лікарні. Та він запевнив мене, що все добре, що він неподалік Вінниці, потім говорив, що його перевели в Дніпропетровську область. А я вірила…», – згадує Світлана.
Світлана розповідає, що чоловік ніколи не знімав обручку. А коли пішов на війну, залишив її вдома, повісивши на стіну.
«Мені в Польщі такі сни погані снилися: що я обіймаю хрест і там написано його ім’я. Я кажу йому: “Андрій, мені такі сни погані сняться”, а він каже, що все добре», – розповідає жінка.
Тоді Світлана вирішила повернутися в Україну, не попередивши чоловіка, адже точно знала, що він буде проти. 19 березня вона з Варею приїхала в Україну і ввечері вже була вдома, у місті Бар. Вона йому зателефонувала, щоб розповісти, що вдома, але чоловік образився на дружину і кинув слухавку. Світлана думала, що він тому два дні не відповідав на дзвінки. Але після його загибелі вже зрозуміла, що він тоді саме був у дорозі на Донеччину. 19 березня його перевели на східну частину України у зону бойових дій.
«Він мені постійно говорив, що він у Дніпрі. Першу передачу, яку ми йому збирали – тактичний великий рюкзак, берці та ліхтарик – я відправляла Новою поштою у Дніпро, а він потім собі зробив переадресацію на Донеччину, щоб я не зрозуміла, де він. Він розповідав, що йому це все потрібно, бо ходив вночі у наряди. Але та посилка не дійшла тоді і повернулася після того, як він загинув», – розповідає жінка.
Про загибель Андрія Світлана дізналася випадково
«16 квітня, у суботу, ми поговорили з ним і він сказав, що хлопці з його військової частини, які ще дислокувалися на Вінниччині, будуть їхати на тижні у Дніпро. Попросив, щоб передали йому ними передачу, дав список необхідного. Ми з його мамою напекли пасок, пофасували у сумки і я поїхала у вказану військову частину», – згадує Світлана.
Приїхала Світлана туди о 18-й вечора 19 квітня. До неї вийшли військові з кам’яними обличчями і запитали, чи вона дружина Андрія Токарчука.
«Я бачила, що вони стривожені, але не розуміла, чому. Запитали, чи я одна, чи за кермом приїхала. Потім забрали в мене ту передачу і нічого не сказали. Андрій загинув в той день о 3-й дня. Його побратими вже знали про це, але командир мені сказав лише, щоб я зателефонувала, коли буду вдома», – згадує Світлана.
Жінку це дуже стривожило і всю дорогу вона не могла дати думкам раду, але найгірші думки відкидала. Вона виїхала з села, де була розміщена військова частина, і зателефонувала до командира.
«Я йому кажу: “Максим, чого я маю до вас телефонувати? Ви щось хочете мені сказати?” Він лиш сказав, що йому потрібна копія Андрієвого паспорта: сторінка прописки і штамп про одруження. Я відразу зрозуміла, що щось сталося, бо в його особовій справі всі документи є. Я намагалася щось випитати, але він мені знову нічого не сказав. І ось я їду дорогою і бачу в дзеркалі заднього виду, ніби на задньому сидінні автівки сидить Андрій. Я з’їжджаю з дороги і починаю телефонувати Андрію – раз, другий, третій… А він поза мережею. У той день мені так ніхто нічого не сказав», - згадує Світлана.
Наступного дня Світлана вийшла на роботу. В той час вже пів міста знали про загибель Андрія. Світлана, як зазвичай, приймала людей, але їй ніхто нічого не говорив. Потім зателефонував знайомий і запитав, що сталося з Андрієм. Вона йому сказала, що з Андрієм все добре, що передала йому передачу. А потім спитала, що саме він чув. Той сказав, що у міськраді говорять, що Андрія вже немає.
Світлана відразу зателефонувала до своєї подруги, що працює в міській раді, щоб дізнатися у чому річ. Але подруга лиш попросила її вийти в коридор. Жінка залишила пацієнта в кріслі і вийшла в коридор, де на неї чекали заплакані подруги.
«Я не повірила. Відразу зателефонувала командиру і кажу: “Скажи, що це неправда!” А він розповів, що Андрій загинув ще вчора, 19 квітня», – згадує Світлана.
Андрій Токарчук загинув під час ворожого обстрілу
Андрія Токарчука призвали в армію у званні молодший лейтенант, адже він закінчив військову кафедру. На війні він отримав звання лейтенанта. Мав позивний “Док” та був командиром першого стрілецького взводу резервної роти. Світлана каже, в документах було вказано, що Андрій не проходив жодного навчання перед тим, як його відправили у зону бойових дій.
Загинув нацгвардієць у 38 років у селищі Солодке на Донеччині.
«Селище було під окупацією і наші його відбивали. Він заступив на позицію 10 квітня, а 19 ворог накрив артилерійським вогнем наших хлопців. Тоді з 18 осіб залишилось живих 10. Андрію розірвало тіло та закидало землею, його відкопали в окопі та кинули табличку “300”, бо виносять перших поранених. Якби цього не сталося, невідомо чи його могли б потім забрати, бо ворог наступав. Далі три доби тіло везли з Донецька в Дніпро на розтин, де його фактично зшили, а потім у Вінницю», – каже Світлана.
На роботі у Світлани вже четверо працівників втратили своїх близьких на війні. Загинули Андрій Каляфіцький, Андрій Токарчук, Володимир Пожалюк, Андрій Тхак. П’ятий хлопець – зник безвісти.
«Для мене весна – це сумна, чорна пора. Пора, коли я втрачаю близьких: спочатку батьків, тепер чоловіка», – розповідає жінка.
На згадку про Андрія
Світлана живе з донькою та кішкою Ельою. У пам’ять про тата й чоловіка донька з мамою зробили куточок пам’яті, де стоїть фото Андрія та книга про Андрія Скрябіна, яку Світлана знайшла у речах чоловіка. Цю книгу йому хтось подарував вже коли він проходив службу.
На згадку про Андрія у сім’ї залишилася його нова форма, яка також була у його речах. Їх кілька місяців не могли забрати з зони бойових дій.
«Я відкрила його рюкзак і знайшла форму, вона була в кульку замотана. Коли я відкрила той кульок, відчула аромат парфумів, які дуже любила. Він спеціально надухав форму та поклав її в пакет, щоб потім, коли повернеться додому, зміг переодягнутися і прийти до нас з цим ароматом», – згадує Світлана.
Працювати, щоб впоратися з важкою втратою
У квартирі, де раніше жила сім’я, наразі проживають переселенці з Маріуполя. Світлана з донькою переїхали звідти, надавши тимчасовий прихисток людям, яким зараз немає де подітися.
«Я намагалася там жити, але в мене не вийшло. Я просто не можу… І ми поки звідти переїхали. Я прокидалася зранку зі сльозами, весь день плакала… І так щодня. Я просто божеволіла. Це впливало, звісно, і на Варю. Вона мені якось сказала: “Коли я вже прокинуся, а ти не плачеш?”. Донька з Андрієм були дуже близькі, вона дуже схожа на батька. Зараз вона замкнулася у своїх почуттях. У тій квартирі наша кішка теж так сумувала, що ледь не загинула. Вона просто лягла на місце, де лежав Андрій у труні, і не вставала кілька діб. Схудла і нічого не їла. Ми викликали ветеринара, а він сказав, що вона здорова, але дуже сумує», – згадує жінка.
Коли сім’я переїхала в іншу квартиру, то, з часом, всі стали потроху повертатися до життя. Донька повернулася до занять з малювання та танців. Нещодавно вона намалювала мрію свого тата – зійти на гору Говерлу з сім’єю та отримала призове місце у конкурсі дитячих малюнків «Я у безпеці з МВС». На нагородження 8-річна дівчинка разом з матір’ю приїхали у військову частину де служив її батько – Андрій Токарчук.
Світлана поринула з головою у роботу, щоб було менше часу на роздуми. Почала працювати у стоматологічному кабінеті, де вже сама визначає свій робочий графік. Крім того, пережити горе їй дуже допомагають друзі.
«Моя розрада – це моя донечка. А ще, у мене дуже хороші подруги, з якими ми вже багато років дружимо. Вони мені дуже допомогли – підтримували цілодобово і досі підтримують», – розповідає Світлана.
Нещодавно Нацгвардія виготовила меморіальну дошку у пам’ять про загиблого воїна Андрія Токарчука, яку встановили на Барській школі №4, де він навчався і яку закінчив зі срібною медаллю. Його дружина усіма своїми силами намагається зберегти пам’ять про чоловіка, адже він загинув за усіх нас.
Comments