«Саня, відходь, я все зроблю». Пам’яті трьох військових, які полягли у перший день повномасштабної війни
- Memorial
- 24 лют.
- Читати 15 хв
25-річного Віталія Скакуна на псевдо Батон згадують добрим і непохитним. Сам захисник жартував, що має псевдо Батон, бо є твердим, як триденний хліб. Віталій був одним із найкращих саперів у своєму підрозділі.
36-річна Віра Анатій за фахом – викладачка англійської. Мама двох дітей, дружина, справжня запальничка. Дві найбільші любові Віри – сім’я і військова служба, яку розпочала у 30-ть і в якій знайшла себе. Служила жінка у Військово-Морських Силах ЗСУ.
29-річний Андрій Нікончук запам’ятався багатьом своїм заразним сміхом. Він не міг терпіти брехні і вірив в ідеали та перемогу добра над злом. Служив у військах Протиповітряної оборони ЗСУ. 24 лютого 2022 року кожен із них був на своєму місці і виконував свій обов’язок. Вшановуємо пам’ять Віталія, Віри та Андрія, які загинули у перший день повномасштабного російського вторгнення.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для NV. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.
«Саня, відходь, я все зроблю». Віталій Скакун
Віталій Скакун несподівано для всієї родини підписав контракт на службу у війську у 23 роки. Жага до роботи зробила його одним із найкращих саперів свого підрозділу. Віталій став Героєм України, який ціною життя спинив просування колони росіян.
Народився і зростав Віталій у місті Бережани на Тернопільщині.
«Мама, тато, баба й дід і ми з Віталієм – жили всі разом, поки батьки не розлучилися. Мали звичайне дитинство», – згадує Наталія, сестра.
Віталій був доброю, веселою дитиною. Любив малювати, захоплювався літературою.
Рідні пригадують, як він іще змалечку засиджувався допізна за книжками, що особливо вподобав:«Я спускаюся о третій ночі, а він сидить зі своїм якимсь фентезі. То я його й сварю, щоб у ліжко йшов».
Хлопець умів дружити, проте підпускав до себе лише найближчих. Мав двох
відданих товаришів, стосунки з якими проніс через усе життя.
«Як і багатьом людям, йому потрібен був час і самому побути, і в компанії відпочити. Так і в дитинстві, і в більш старшому віці», – розповідає Наталія.
Із братом у них різниця 4,5 роки. Спільних інтересів майже не було, та Наталія згадує: часто намагалася поділитися з братом якоюсь життєвою мудрістю, давала поради:
«Я ж старша, хотіла щось підказати. Але він мав власний розум, характер. І завжди вчиняв по-своєму».
А втім, рішення щодо освіти ухвалював за підтримки батьків. Після школи вчився на електрогазозварювальника у Львівському вищому професійному училищі № 20. Згодом працював за фахом у Польщі. Близько року трудився у будівельній компанії міста Лешно. Та зрештою вирішив повернутися додому, ближче до сімʼї. Ще зі студентських років хлопець часто гостював у родині сестри.
«Він дуже любив племінників. Грався з ними, завжди брав у магазин, то по смаколики, то по якісь подарунки. Ми багато розмовляли, гуляли разом. Побуде з нами кілька днів, потім їде до двоюрідної сестри, там теж племінниця. А мені його завжди мало було. Просила: ну побудь у нас ще день, залишся. А він отак хотів до всіх встигнути», – згадує сестра.
Однією з надзвичайно яскравих рис брата вона згадує неймовірну доброту. Віталій був готовим допомогти і підтримати кожного. Разом із тим, власні почуття й думки часто тримав у собі.
«Він завжди був небагатослівним. У нього все відбувалося мовчки. Про те, що підписав контракт, сказав теж уже по факту» – згадує сестра.
Віталій став військовим у 2019 році. Отримав фах сапера. Служив у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. Рішення піти в армію, припускають близькі, могло бути повʼязано з тим, що військовим спершу став друг дитинства Віталія. І той вирішив слідувати його прикладу. Проте сам хлопець своїми мотивами не поділився.
«Це був шок, справжній шок, – пригадує сестра. – Він, як завжди, про службу майже не розповідав. Я знала номер частини, де він служить, ким, і що в нього все гаразд. Для мене цього було достатньо».
Про те, що війну бачив на власні очі, Віталій також довго приховував. Зізнався сестрі, що служить в АТО, лише через трагічні обставини.
«Наш тато хворів на онкологію. Наприкінці 2020 року Віталія відпустили, щоб ми разом доглянули його. Він дуже ним піклувався. А після похорону повернувся назад, кудись на Донеччину. Мамі він сказав про АТО ще пізніше», – каже жінка.
Своє небажання розповідати рідним про службу Віталій пояснював просто:
«Не хочу, аби ви переживали».
Хлопець настільки серйозно ставився до роботи у війську, що й не будував особистих планів:
«Я йому завжди казала: везу дитячі речі в Бережани, тобі будуть», – пригадує сестра.
Однак Віталій хоч і жартома, але стояв твердо:
«Мені й племінників вистачає».
Твердість характеру – те, що безсумнівно було притаманно хлопцю. Його військове псевдо – «Батон». Він так жартував про нього:
«Бо твердий, як триденний хліб».
Насправді ж, розповідає побратим Віталія, це через любов хлопця до солодких батончиків, якими він балував себе, щойно випадала нагода.
«Ми познайомилися у Зайцевому, на Донеччині, у 2020 році. Щойно я потрапив у підрозділ, одразу знайшли спільну мову, здружилися», – пригадує Олександр Ткач, побратим Віталія.
Хлопці – обидва сапери, зійшлися саме на темі роботи. Багато спілкувалися щодо своїх обовʼязків, підказували один одному і стали справжніми напарниками.
«Батон себе по «інженерці» повністю віддавав. Постійно щось у телефоні читав, вчився. Він і командир – це дві людини, які серед нас найкраще розумілися на справі», – ділиться військовий.
Приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення їхній підрозділ відправили у Генічеськ. Тоді йшлося про охорону перешийка, що веде у Крим.
«Ми в той період мало спілкувалися. Якось у переписці я запитала, де він. Відповів, що не може розповісти. Я наполягала, адже ми не розуміли, де він. Тоді Віталік написав «Генічеськ». Це було дні за два до повномасштабки», – пригадує сестра Наталія.
«Нам з Батоном було поставлено завдання підготувати причепи з вибухівкою. І у випадку нападу – замінування та підрив автомобільного моста», – пояснює Олександр Ткач.
Коли рано-вранці 24 лютого 2022 року командування повідомило, що вторгнення почалося, Віталій із Олександром вирушили виконувати завдання.
Щойно завершили підготовку до підриву, військові відійшли на безпечну відстань. Однак у найвідповідальніший момент вибухівка не здетонувала.
«Якщо буде треба, я зроблю все сам. І собою пожертвую», – заздалегідь говорив напарнику Віталій.
Тоді Олександр сприймав його слова не серйозно і просив так не жартувати. Однак у момент, коли росіяни стрімко наближалися до моста, хлопець залишився вірним сказаному.
«Саня, відходь, я все зроблю» – сказав Віталій востаннє.
«Він взяв КПМ-ку в руки, зробив кілька кроків, озирнувся, усміхнувся мені і побіг далі», – пригадує Олександр.
Побратим вважає, що така саможертовність виникла з низки причин. Віталій був відданим службі військовим і прагнув дати шанс побратимам відійти на безпечніші позиції. Він мав рідних, яких хотів захистити понад усе. І, звісно – бажав зупинити наступ ворога, наскільки це було в його силах.
«Що ним керувало у той момент, чому він так зробив – я буду над цим завжди думати. А колись вже запитаю особисто», – міркує сестра Наталія.
Про загибель Віталія рідні дізналися лише наступного дня. З новин по телевізору. Тоді Наталія почала дзвонити сама, аби отримати бодай якусь інформацію про брата. У частині в рідних Бережанах їй спершу відповіли лише: «з вами звʼяжуться».
Попрощалися з Віталієм 2 березня. У закриту труну поклали землю з того краю, де віддав життя хоробрий бережанин.
«Вибух був дуже сильний, там нічого не залишилося», – пояснює побратим героя.
За спогадами сестри, вшанувати Віталія зібралися всі Бережани.
«Попри те, що це війна, повітряна тривога, страх – я була в шоці, скільки людей прийшло. Вони мовчали. А якби говорили, не знаю, чи була б я у стані слухати», – розповідає Наталія.
Віталію посмертно присвоїли звання Героя України із приміткою – «за визначну особисту мужність і героїзм». Йому присвятили поштову марку, його іменем перейменовано вулиці у Києві, Мукачевому і рідних Бережанах. На школі, де вчився хлопець – меморіальна таблиця. У Празі його іменем назвали міст. А на малій батьківщині та у польському Лешно, де працював зварювальником, Віталію надали звання почесного громадянина.
«Якби моя воля, краще б усіх цих відзнак не було, зате брат – живий. З іншого боку – нічого вже не зміниш, а це памʼять про нього. Люди дізнаватимуться, хто такий Віталій Скакун і що він зробив», – міркує Наталія.
«Коли я зустрічаюся з військовими, які знали Батона, служили разом, ми його завжди згадуємо. Він не забутий, про нього не мовчать. А коли мій син підросте, я йому обовʼязково розкажу про свого побратима і про те, що він зробив для нас», – наголошує Олександр Ткач.
«Поцілувала на прощання, обійняла і пішла на службу». Віра Анатій
Віра Анатій народилася в Очакові на Миколаївщині. Її мати – працівниця поштового відділення, а батько – військовий.
«Вона росла з мамою, татом і старшою сестрою. Батьки багато працювали, але щойно випадала нагода – проводили час усі разом: гуляли, ходили до моря», – розповідає Ілля Анатій, чоловік Віри.
За освітою Віра – викладачка англійської мови та літератури. Дуже любила іноземну, а ще більше – дітей. Заради них пʼять років пропрацювала у школі, що за 30 кілометрів від Очакова – о шостій ранку вже їхала на роботу, потім до півночі перевіряла зошити вдома.
«У 2005 році ми познайомились. Я приїхав в Очаків молодим лейтенантом, потрапив туди в частину за розподіленням. Два роки ми зустрічалися, тоді одружилися. Обоє – сімейні, домашні люди. Нам хотілося дітей, свою квартиру і просто насолоджуватися життям», – згадує Ілля Анатій.
Коли пара почала міркувати про власних дітей, Віра знайшла роботу ближче до дому. Стала керівницею відділу кадрів у національному природному парку «Білобережжя Святослава». За рік після одруження у пари народився син.
«Мама називала мене Сєрьонька, Серьожка. Я довіряв їй свої таємниці. Вона ніколи не була суворою. На неї завжди можна було покластися. Мама – 10 з 10», – розповідає Сергій Анатій.
У 2012-му у родині зʼявилася донька Марина.
На жартівливі пропозиції чоловіка народити ще дитину Віра теж із гумором відповідала:
«План уже виконаний. Та і сина з донькою треба ще на ноги поставити».
Коли розпочалася російсько-українська війна, чоловіка Віри відправили на Схід. У 2015-му вона й сама вирішила пристати до війська.
«Віра давно говорила, що хоче служити. Я був проти – розумів, як це складно і небезпечно. Та коли я був у відрядженні на Сході, вона таки отримала своє – стала рядовою телеграфісткою у загоні спеціального радіозв'язку, згодом – черговою зв'язку», – розповідає Ілля Анатій.
Якийсь час подружжя працювало у різних містах – дружина у Миколаєві, чоловік в Очакові. Згодом – навпаки. Кожну вільну хвилину намагалися проводити з дітьми.
«Мама часто питала нас із сестрою, чи не проти ми, що вона не сидить з нами вдома. Я хоч і переживав за неї, але завжди підтримував. Бачив, як їй подобається робота», – згадує син Сергій.
Віра щосили намагалася поєднувати дві найголовніші справи свого життя – бути гарною дружиною та мамою і водночас бути сумлінною військовою.
«Коли у 2016 році в їхній частині набирали добровольців для відрядження у Маріуполь, Віра одразу згодилася. Вона була там майже два місяці. Але сімʼя для неї все ж таки стояла на першому місці», – згадує Ілля Анатій.
Щойно поверталися зі служби, Віра з Іллею із серйозних військовослужбовців перетворювалися на маму і тата: поки хтось готує і прибирає, інший допомагає дітям з уроками.
«Вона дуже любила море, ми вчотирьох часто туди ходили. Намагалася практикувати англійську, нас заохочувала: дивилися фільми іноземною, грали в настільні ігри, могли щось обговорювати. У відпустки багато подорожували – були в Умані, Львові, Трускавці, Яремче, Буковелі. Завжди їздили усі разом», – діляться Ілля та Сергій.
Одними з найяскравіших рис Віри рідні вважають доброту і товарискість. Вона була приємною у спілкуванні, веселою, завжди готовою допомогти:
«Справжня запальничка. Їй не потрібен був привід, аби зустрітися з друзями, кумами чи рідними. Вибиралися на природу, на дачу… У нас була дача біля моря. Майже все там було засіяно квітами, росли дерева. Віра за тим доглядала. Коли її не стало, квіти майже всі попропадали. Нікому стало про них піклуватися», – зітхає чоловік Віри.
Коли у 2016 році американці почали будувати штаб військової частини в Очакові, Віру покликали туди перекладачкою. Щойно роботу завершили – запропонували посаду начальниці групи персоналу у дивізіоні надводних кораблів.
«Це була кадрова, стройова робота, ведення атестації, багато документації. У Львові Віра пройшла тримісячні курси в академії Сухопутних військ імені Сагайдачного. Вона визнана найкращою на курсі, академію завершила з відзнакою. Тоді їй дали звання молодшого лейтенанта», – згадує Ілля.
Новій посаді Віра віддавалася сповна, а коли чоловік помічав, що робота відбирає надто багато часу, лише зітхала:
«Я військова. У мене є наказ, мушу виконувати».
Рідні вважають, що робота у війську стала справою її життя. Віра хапалася за кожну професійну можливість: виходила в море на навчання, брала участь у стрільбах – вона постійно хотіла розвиватися і ставати кращою.
«Від матроса виросла до лейтенанта. І йшла би далі. Колеги і керівництво бачили, що вона трудиться як бджілка», – міркує Ілля Анатій.
Подружжя Анатій напередодні повномасштабного вторгнення розуміло потенційні ризики. Віра говорила з дітьми про те, що може трапитися і готувала їх до різного розвитку подій.
«Мама пояснювала, що Росія може напасти на нашу країну більш масштабно. Ми обговорювали, що тоді разом із сестрою поїдемо до дідуся й бабусі у Чернівецьку область. Там безпечніше», – розповідає син Віри.
«Путін говорив, що в Очакові бази НАТО. Ми з дружиною розуміли, що перші удари припадуть на наше місто. Але Віра була патріоткою і вона не збиралася тікати», – розповідає Ілля Анатій.
Рано-вранці 24 лютого 2022 року Ілля вирушив на службу, залишивши родину вдома. Невдовзі зателефонував дружині і сказав, що велика війна почалася. Віра зібрала речі, документи. Сказала своїй матері збиратися і розбудила дітей.
«Мама нам все пояснила. Сказала приготувати речі. А тоді поцілувала на прощання, обійняла і пішла на службу. Коли пролунали перші вибухи, я дзвонив їй, але телефон вже був не доступний», – пригадує Сергій.
Згідно з планом, дітей Віри забрали і вивезли рідні. Їхній шлях тривав близько доби. Ще не дісталися місця призначення, як Ілля уже знав – Віра загинула:
«Я був у своїй частині, а Віра на своєму робочому місці – у порту. У нас там камери відеоспостереження, тому я бачив, що були прильоти. Одразу поїхав на місце. У той момент загинуло близько тридцяти людей... Віра була в самому епіцентрі. Удар був такої сили, що у тій будівлі, де вона перебувала, кількатонний дах віднесло метрів на сто».
Чоловік розумів, що вижити там шансів не було. Та все ж залишалося сподівання на диво. Коли наступного дня після трагедії його викликали в морг, не зміг сказати однозначно, що обгоріле тіло належить дружині. Тоді за допомогою Віриної сестри зробили аналіз ДНК, який підтвердив найгірше. Вірі Анатій було 36 років.
«Я повідомив дітям лише за місяць – коли зміг, нарешті, привезти Віру, аби попрощатися. Не хотів говорити таке телефоном. До того казав, що вона відплила на кораблі за кордон і звʼязку нема. Рідних просив не показувати дітям новини, бо інформація про трагедію почала ширитися», – згадує Ілля Анатій.
«Я здогадувався. Але перед сестрою не подавав виду та й сам не хотів вірити. Коли тато приїхав і розповів, що мама загинула, ми плакали, кричали», – ділиться Сергій.
Віру поховали у селі Сербичани, Чернівецької області, де живуть батьки Іллі. Ніхто з колег жінки не був на прощанні – частина відплила на кораблях, інші, що були з нею на березі, загинули.
Діти Віри щовихідних навідують могилу мами.
«У Сербичанах іменем Віри назвали вулицю. Це запропонували сусіди моїх батьків, люди, які її знали. Вона була душею компанії і її всі любили», – каже Ілля.
Син Віри створив петицію про присвоєння мамі звання Героя України посмертно. Вважає – вона на це заслуговує.
«Їй посмертно присвоїли орден «За мужність» ІІІ ступеня. Хочемо також, аби у маминій частині поклопотали перед вищим командуванням про присвоєння їй звання Героя України», – зазначає Сергій.
Його петиція вже набрала необхідні 25 тисяч голосів і нині перебуває на розгляді.
«Ми в сімʼї часто про маму говоримо, згадуємо наше життя з нею. Навіть не близькі люди про неї не забувають, згадують, яка вона була весела і життєрадісна», – розповідає син Віри.
Зараз Сергій закінчує школу. Він із дитинства мріяв бути військовим. Раніше батьки підтримували його в цьому, нині тато – просить поміркувати ще. Та хлопець каже, що має твердий намір стати пілотом:
«Не знаю, чи підтримала б мене мама зараз. Але мрії є мрії. Я своєю мамою пишаюся, вона героїня для нас усіх».
«Вірив, що добро переможе. Не міг терпіти брехні». Андрій Нікончук
Андрій Нікончук не мріяв про військову карʼєру, однак усе змінила строкова служба. Колишній залізничник надав перевагу армії замість цивільного життя. Він одним із перших прийняв бій під час повномасштабного російського вторгнення і загинув, захищаючи Київщину від техногенної катастрофи.
Андрій народився 1992 року у місті Володимир, на Волині. Там же і виріс.
«Спершу ми жили з батьками. Потім мама померла і ми залишилися з бабусею. Мені було шість, Андрію майже вісім», – розповідає Павло Нікончук, молодший брат.
У юності Андрій займався легкою атлетикою, греко-римською боротьбою, любив грати у шахи. Йому подобалося бігати, стрибати, відпочивати активно.
«Але після навчання це якось лишилося у минулому», – пригадує Павло.
Андрій зростав спокійним. Не любив говорити про особисте. Однак мав близькі стосунки з братом. Той пригадує: поки жили разом, багато спілкувалися і завжди були друзями.
«Як стали старші – комусь на роботу, комусь на навчання, часу стало менше. Але якщо були проблеми чи необхідна порада – зверталися один до одного», – розповідає брат Андрія.
Хлопець вчився на електрозварювальника. Згодом вступив у львівське залізничне училище – спеціалізувався на контактних мережах. Після навчання працював за фахом у Ковелі. Та невдовзі пішов на службу в армію.
«У 2017 році Андрій пішов на строкову службу. Разом із тим підписав свій перший контракт зі Збройними Силами. Служив тоді в Ужгороді», – згадує Павло Нікончук.
Ще у 2014 році Андрій проявив свою громадянську позицію – виходив на місцеві Майдани у рідному місті, Ковелі, Нововолинську і Львові. Та військо Андрія не надто цікавило. І це стало несподіванкою для усіх, що він знайшов там своє місце.
«Йому сподобалося служити, адже в армії є конкретні завдання і конкретні рішення. Йому це підходило. Він любив порядок», – пояснює Павло.
Щойно перший контракт завершився, Андрій повернувся додому. На два міста – у Володимирі та Ковелі, працював на тій же залізниці. Однак його це не дуже влаштовувало.
«Спершу роби це, одразу хапайся за наступне, а тут ще й терміновіше завдання виникло», – описував він свою роботу.
Врешті Андрій повернувся до служби.
«Другий контракт підписав навесні 2021 року. Служив уже вдома, у Володимирі, оператором-навідником у 39-ому зенітному ракетному полку», – розповідає брат.
«Молодий, спокійний, виконавчий. Завжди радий до навчання. Я помічав, що йому було цікаво дізнаватися нове, опановувати нове. Мені подобалося, як він загорівся бажанням проходити службу», – пригадує один із командирів Андрія, який побажав залишитися анонімним.
Андрій жив разом із бабусею. Павло, який мешкав у Львові, періодично навідував рідних. Тоді збиралися разом за переглядом фільму, смажили мʼясо:
«Андрій був домашнім. Відпочивав за різними комедіями, детективними стрічками. Полюбляв серіал «Менталіст», – згадує Павло.
«Я Андрія знаю як людину чесну, справедливу. Його дуже дратувала брехня. А сам він щирий, інколи по-дитячому наївний. Вірив, що добро переможе», – розповідає Ірина Нікончук, невістка Андрія.
«Ми побачилися вперше, як зустрічали 2022 рік разом із пʼятьма їхніми сестрами по-батьку. Після того часто спілкувалися телефоном – майже щодня. Я працюю в правоохоронних органах, тому у нас були спільні теми», – додає Ірина.
Зустрітися з братом і його дружиною Андрій мав змогу лише тричі: на той, перший Новий Рік разом, на Різдво і згодом – на похороні батька хлопців. Попри нетривале знайомство, Ірина запевняє: вони стали справжніми друзями.
«Андрій мав гарну усмішку і дуже заразний сміх. Коли сміявся він – сміялися всі. Навіть у серйозних розмовах починав жартувати і все закінчувалося гумором», – каже Ірина.
За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення Андрій повідомив рідним, що їде на навчання у Вишгород, прикривати Київську ГЕС. Його підрозділ мав бути там менш як місяць.
«Ми планували зустрітися вдома, коли Андрій приїде з навчань», – пригадує Павло.
«Він неодноразово говорив, що хоче поїхати в зону АТО. Планував після повернення побути трохи вдома, а тоді у відрядження на Схід», – додає Ірина.
Андрій востаннє говорив із рідними 23 лютого. Під час розмов про потенційний напад Росії хлопець заспокоював. Однак Павло з Іриною підозрюють: військові готувалися, хоч і не говорили про це.
«Не переживай, все буде добре, прорвемося», – сказав Андрій на прощання.
Зранку 24 лютого 2022-го він був на бойовому чергуванні. Займався виявленням повітряних цілей ворога, аби вони не пошкодили Київську ГЕС. Тоді сталося непоправне.
«Ракета, призначена для знищення військової техніки, вразила бойову машину, де був Андрій. Він опинився заблокованим у самому її кінці. Паливо розлилося, машина спалахнула. Його не встигли витягти, усе тривало буквально секунди», – розповідає про обставини загибелі Андрія представник військової частини.
Він був єдиним зі свого підрозділу, хто загинув під час тієї атаки. Інші військові отримали серйозні поранення. Тіло Андрія якийсь час не могли евакуювати, адже захисникам довелося терміново відступати з позицій. Рідних навіть просили не сподіватися на поховання.
«Мені в той же день подзвонили з його частини. Це був шок. Я до останнього не міг усвідомити. Розуміння прийшло лише тоді, як тіло брата врешті вдалося привезти у Володимир. Вже тоді я сказав бабусі, що Андрія нема», – згадує Павло.
Андрія поховали у рідному Володимирі на девʼятий день після загибелі. Павло каже: в організації прощання дуже допомогли побратими брата, адже сам він був не в силах впоратися.
«Час пройшов, а нічого не змінилося. Як тоді було тяжко, так і зараз», – каже чоловік.
«Спершу я доклала усіх зусиль, аби підтримати Пашу. Потім почало накривати мене. І так дотепер», – додає Ірина.
Імʼя Андрія Нікончука викарбувано у церкві на Рівненщині серед тисяч імен інших полеглих військових. Не забувають про Героя і в рідному місті:
«У військовій частині, де проходив службу, Андрія вшанували на Алеї Героїв. Там відбувається шикування особового складу і його фото висить першим. Крім того, знімок розміщений на Алеї памʼяті в самому центрі Володимира. Імʼя Андрія Нікончука вписане в історичну довідку військової частини як Героя України».
Посмертну нагороду «Золоту Зірку» за відданість Україні отримував за брата Павло Нікончук. Як і багато інших, хто втратив у цій війні своїх рідних, він зазначає: «Андрій заслужив, але краще був би живий».
Авторка:
Марія Морозова
Comments