602 дітей вбила Росія від початку повномасштабного вторгнення в Україну. Втім, як повідомляють на сторінці Офісу Генерального прокурора, ця цифра не остаточна, бо тривають активні бойові дії, а частина українських міст та сіл окупована. Радіо Свобода спільно з Платформою пам’яті Меморіал продовжує вшановувати пам’ять дітей, розповідаючи про їхні долі.
У цьому тексті ми зібрали спогади про Алісу Ольховик, яку разом із мамою Мариною вбили на вокзалі у Краматорську, новонародженого Сергія Подлянова, вбитого у Вільнянську в пологовому будинку, й Бориса Добробабу, який загинув у своїй кімнаті в Харкові. Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
10-річна Аліса Ольховик
Олександр Ольховик познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною в Ясинуватій (Донецька область) на початку 2000-х. Коли пара очікувала на перше маля, чоловік представив свою обраницю батькам, які жили в Селидовому.
«Марина була сиротою, ми прийняли її у свою сім’ю як рідну», – каже Олена Ольховик, мама Олександра.
У 2003 році в Марини й Олександра народилась перша донечка, яку назвали Діаною.
«Діти спочатку жили в Ясинуватій, де Марині як сироті дали кімнату в гуртожитку. Потім рік пожили у Селидовому з нами. Згодом купили будинок у селі неподалік селища Нью-Йорк. Після 2014 року вони фактично проживали у сірій зоні», – каже Олена.
19 грудня 2011 року в Олександра й Марини народилась друга донечка – назвали її Алісою.
«Марина нам подзвонила і сказала, що зробила дідові подарунок на день народження. У нього було свято 18 грудня, а наступного – з’явилась Аліса», – згадує Олена Ольховик. Бабуся з дідусем купили для новонародженої візочок і слінг.
Алісою дівчинку назвали батьки. Бабуся згадує, як жартувала: «Буде в нас Аліса з країни Див». І так воно й було, додає. Дівчинка всім цікавилась, запитувала: «А що це?», «А ось це?», «Бабуню, давай тобі допоможу?».
Змалечку Аліса швидко заводила знайомства і могла подружитись і кожним. Обожнювала малювати.
З шести років бабуся Олена возила онучок на Азовське море. Згадує, як під час першої поїздки Аліса боялась хвиль – жодного разу сама у воду не зайшла.
«На останній день відпочинку навіть на занурилась. Лише п’яточки мочила по кісточки. Я її тоді взяла на руки. Заспокоювала: «Бабуся ж тебе тримає». Ми потроху заходили, а потім я присіла у воду разом із нею. А вона так притислась до мене – як маленьке жабенятко», – говорить Олена Ольховик.
На море Олена возила онучок кілька років поспіль, а у 2021-му взяла з собою і невістку Марину. Вона до того не була на морі.
Щороку на день народження онучок дідусь обов’язково їхав до села у Ясинуватський район. На саме свято Олена готувала багато страв, святкувала вдвох із Миколою, а наступного дня разом зі смаколиками, тортом і дарунками відправляла його до онучок.
Коли зустрічала дідуся, Аліса питала:
Діду, а що ти мені привіз?
Нічого, – відповідав той жартома.
Онучка ж махала йому пальчиком:
Діду, не обманюй, бабуся обов’язково щось поклала.
Аліса сильно любила дідуся Миколу Павловича. Постійно просила розмовляти телефоном саме з ним. Олена Ольховик каже – дідусь хоч і був суворий, а онучок обожнював.
На 10-ий день народження, який Аліса Ольховик відсвяткувала у грудні 2021-го, бабуся з дідусем подарували їй іграшку панду.
«Навіть старша Діаночка на ту панду сказала: Я теж собі таку хочу!», – говорить Олена Ольховик.
Марина Ольховик із дівчатками постійно мешкала в селі. Поралась по господарству. Підробляла у приватних фермерів. Олександр був на заробітках у Києві.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Марина з обома доньками залишалась вдома. Старша Діана була вагітною. Через кілька тижнів просила, щоб тато вивіз її з Ясинуватського району до більш безпечного місця.
«Молодша Аліса тоді відмовилась їхати без мами Марини, ніяк її не вмовили», – розповідає Олена Ольховик.
Коли Діана виїхала, вона розповіла бабусі, що Марина теж вагітна. Очікує на третє дитя. Жінка була на 4-5 місяці.
Марина з Алісою переховувались від обстрілів у підвалі. Потім через пряме влучання дім розбило. Мама з донькою збиралась виїхати до Хмельницької області. Там вже облаштувалась Діана із рідними свого коханого, який перебував на фронті.
Восьмого квітня 2022-го на вокзалі Краматорська зібралось кілька тисяч людей, вони чекали на евакуацію. Серед них була й 10-річна Аліса Ольховик із вагітною мамою Мариною. Ворог вдарив по вокзалу Точкою У з касетними боєприпасами. Від атаки загинула 61 людина.
Марину Ольховик знайшли, а от Алісу ніяк не вдавалось ідентифікувати. Бабусі присилали фото інших загиблих дівчаток. На третій день Олена Ольховик отримала фото, на якому впізнала 10-річну внучку.
«Я так просила Сашу, щоб він привіз поховати Марину та Алісу у Селидове. Але всі перевізники відмовились це робити. Так син і поховав їх у Дніпрі…», – сказала Олена.
Нині бабуся з дідусем проживають у Львові. Тато Аліси – в Києві. У рідних залишилися лише кілька фото Аліси і Марини на пам’ять.
Сергій Подлянов
Марія Кам’янецька жила в селі Новосолоне Запорізької області. Від першого шлюбу ростила доньку Софію, яка народилась у 2011 році. У стосунках із другим чоловіком Віталієм Подляновим народилось двоє спільних дітей – Сніжана у 2013 році й Стас у 2015-ому.
Про вагітність четвертою дитиною Марія дізналась наприкінці лютого 2022-го. Росія розпочала повномасштабний наступ на Україну. Фронт у Запорізькій області був не так далеко від рідного Новосолоного, та Марія з дітьми не покидала село.
«Всю вагітність я почувалася добре. На збереженні не лежала ані дня – з жодною дитиною», – говорить Марія Кам’янецька.
У лоні підростав другий син. Сильно штовхався ніжками, згадує мама. Батьки вирішили назвати немовля Сергієм. Традиційно на літеру «С» звали всіх дітей в родині Марії і Віталія.
Ближче до народження – термін ставили на листопад – батьки купили все необхідне: одяг, візочок, ліжечко.
«Для кожної дитини мені хотілось усе нове», – говорить мама.
Раніше Марія народжувала у пологовому у Новомиколаївському районі Запорізької області. Та його закрили і довелося їхати до Вільнянська. Марія взяла одяг для сина, пляшечки, ковдру й інше необхідне.
Сергій Подлянов народився 20 листопада, вагою 2600 грамів і завдовжки 57 сантиметрів.
«У нас народився син», – написала Марія чоловікові Віталію. Зробила світлину немовляти, яку відправила всім рідним у месенджері.
У Марії було мало молока, тому Сергійка годувала сумішшю. Спочатку мамі з цим допомагали лікарі, потім вже могла впоратись сама. Хлопчик мав гарний апетит, їв із задоволенням.
«Покушає, очками на мене покліпає і спить далі», – згадує Марія.
Лікарі обіцяли виписати жінку з немовлям 23 листопада 2022-го. На Сергійка вже чекав новенький костюмчик із метеликом і блакитний конвертик.
Вперше за ніч із 22 листопада на 23-тє ворог обстріляв пологове відділення у Вільнянську близько півночі. Ракета прилетіла неподалік будівлі.
«Я сильно злякалась за себе і Сергійка. Нас після того вибуху не попросили перейти до укриття. Ми залишались у палаті», – говорить Марія Кам’янецька.
Марія була єдиною мамою з немовлям на все пологове відділення.
Вдруге за ніч ворог вдарив по лікарні у Вільнянську на початку третьої ночі вже 23 листопада. Мама тоді тільки закінчила годувати Сергійка, поклала немовля біля себе, щоб вже вкладатись відпочивати.
У пологовий влучили випущені Росією ракети С-300. Марія з немовлям опинилась під завалами, на ноги жінці впали уламки стін. Мама не бачила біля себе сина, вона кричала, щоб його знайшли.
Марію вдалось дістати з-під уламків. Постраждалу маму передали рідним, які швидко приїхали на місце вибуху.
«Я була в істериці. Віталій повторював, що ми ні в чому не винні, що так сталось…», – говорить Марія Кам’янецька.
Невдовзі знайшли тіло Сергійка. На впізнання хлопчика пішла його бабуся – мама Марії. Марія перебувала у шоковому стані.
«Все залишилось під завалами. Мої речі, речі Сергія. Навіть та ковдрочка, в яку я жодного разу не загорнула сина. Знайшли тільки мою сумочку і документи. Все», – розповідає Марія Кам’янецька.
Поки мама була в лікарні через отримані травми, рідні готували до похорону Сергійка. Купили новий костюмчик, вдалось знайти крихітну домовину. Мама була на похованні хлопчика у рідному селі Новосолоне.
«Він так весь витягнувся в тій труні. Личко біленьке…», – говорить мама.
Як портретне фото для поховання – взяли єдину світлину, яку зробила мама. Марія ще не повернулась додому після лікування, як попросила рідних прибрати все, що купили для Сергійка. Шоби нові, жодного разу не використані, речі не нагадували про біль.
«Наступної ночі після поховання мені наснився Сергій. Уві сні він був голодним, просив снідати…», – каже мама.
Марія зранку вирушила на цвинтар, де залишила хлопчикові печиво і шоколад. На якийсь час син перестав снитись, каже.
Через кілька місяців після загибелі Сергія Марія дізналась, що знову вагітна. Вона не розуміла, як виношуватиме маля після того, як нещодавно втратила крихітного сина. Та знову наснився Сергійко й уві сні попросив зберегти дитину.
Сашка Марія народила наприкінці грудня 2023 року вже у Запоріжжі. Туди родина перебралась із усіма дітьми.
Загиблий син продовжує снитись мамі. Як побачить його вночі, так одразу і вирушає на цвинтар – до могили. Втрата немовляти крає душу жінці, а порання за п’ятою дитиною бодай трохи та відволікають її від смутку.
15-річний Борис Добробаба
Харків’яни Анна і Віталій чекали на маля з середини 2008 року. У родині не загадували, хто буде. Просто раділи майбутньому поповненню.
«Анні наснився сон, як хлопчик років шести йшов із нею за ручку і сказав, що хоче, аби його назвали Борисом. З часом дізнались, що в родині народиться хлопчик. Почали думати над ім’ям. А той хлопчик наснився вдруге і спитав, чи точно його назвуть Борисом?», – про сни своєї тітки і мами Бориса говорить Ангеліна Савчук. Дівчинка була двоюрідною сестрою хлопчика. Їй було 12, коли народився брат.
Борис Добробоба з’явився на світ 15 квітня 2009 року – напередодні Великодня. На той момент хлопчик, його батьки жили разом із бабусею та дідусем, самою Ангеліною. Бо у власній оселі Анни й Віталія був ремонт.
«Кожен день життя з немовлям був відкриттям – перше «агу», перша усмішка, перша ванночка, перші прогулянки», – говорить Ангеліна Савчук.
Борис став першим хлопчиком за багато років, який народився в родині. Найбільшим сенсом життя був для бабусі й дідуся.
«Я бачила, як у них ніби виростають крила, коли вони тримали його на руках, як молоділи від його сміху, як жили кожним його досягненням. Для дідуся й бабусі Боря був продовженням роду, символом життя, що триває», – каже Ангеліна.
Хлопчик любив машинки. Спочатку тягнувся до великих авто, особливо – тракторів. Обожнював пісеньку про синій трактор. Як став старшим – збирав уже модельки.
Зовнішньо хлопчик був схожий і на маму, і на тата. «А характером не був схожий ні на кого. Був то ніби маленька швидка іграшка, то через кілька годин – найспокійніша дитина», – розповідає Ангеліна.
«Маленький Борис був дуже сором’язливим. Тримався ближче до батьків. Такий слухняний…», – говорить сусідка родини Інна Старкова.
Хлопчик охоче ходив до садочка. Йому подобалось гратись із дітками, приносив додому змайстровані власноруч поробки. Єдине – не любив рано вставати.
«Боря був дуже добрим, відкритим, комунікабельним. Маленьким йшов назустріч навіть до тих, кого бачив уперше. Завжди тягнувся до діток, навіть коли вони штовхали його або якось ображали, не відповідав, мовчав. Ніколи не жалівся», – ділиться Ангеліна Савчук.
«Для мами він був її серцем, її всесвітом. Для бабусі й дідуся – наче син, продовження їхньої молодості, сенс життя. Для хрещеної – найдорожчий хлопчик, якого хотілося берегти від усього світу. Для мене – не просто брат, а найближча душа, частинка мене самої», – додає Ангеліна Савчук.
Хлопчик слухався батьків. Не повертався додому пізно з прогулянок, не лазив без дозволу по деревах. Якщо щось обіцяв – неодмінно це робив.
«Одного разу ми збиралися на атракціони. Перед виходом потрібно було поїсти, але Борис так хотів якнайшвидше вирушити, що просто сховав свій обід і заявив, що вже все з’їв. Тепер я віддала б усе, щоб пережити цей момент знову», – ділиться двоюрідна сестра хлопчика.
У школі Борис навчався добре. Вдома ліпив з пластиліну, плів браслети, малював. Міг годинами сидіти над цим. На вулиці полюбляв грати у футбол, але обов’язково – щоб не стояв на воротах. Хотілось рухатись із м’ячем по полю. Також Борис катався на велосипеді, ловив рибу. Риболовля – це єдине, заради чого хлопчик міг встати рано.
Під час карантину Борис занурився у комп’ютерні ігри й онлайн-спілкування. У вільний час дивився фільми, слухав музику.
Після початку повномасштабного вторгнення родина ще деякий час залишалась вдома у Харкові. Свої 13 років Борис святкував у підвалі під звуки вибухів. Рідні згадують – він ніколи не показував страху. Повторював: «Я цього не боюся».
«Але ми боялися. Боялися за нього, за себе, за всіх, кого любили», – розповідає Ангеліна Савчук.
Родина все ж залишила Харків і переїхала до Івана-Франківська. Мандрували Закарпаттям, підіймались на вершини, спускались у печери. Борису вдалось зловити білого амура вагою шість кілограмі.
Бабуся і дідусь, коли стихали обстріли, періодично повертались до Харкова. Навідували хрещену хлопчика, їздили до прабабусі в село. Через якийсь час були вимушені повернутись через хворобу хрещеної. Ангеліна просила Бориса залишитись в Івано-Франківську з її родиною, але він хотів бути з хрещеною, мамою, дідусем і бабусею.
Борис повернувся до звичного життя у Харкові – бачився з друзями, однокласниками. У 2023 році долучився до молодіжного простору, який працював при церкві. Там підлітки вчились, спілкувались, грали в настільні ігри.
«Він був такою людиною... Відчувалось, коли він є, а коли його немає. Веселий і легкий на підйом, розумний, і харизматичний, добрий. Борис був одним із тих, кому можна довіряти», – говорить Анна Паланська, яка займалась організацією простору.
При церкві організовували благодійні ярмарки. Підлітки готували смаколики і продавали. Частину коштів донатили на ЗСУ.
«Борис продавав горішки. Вони розлітались! Приваблював покупців своєю харизмою. Коли все розпродав, йшов допомагати іншим підліткам, в кого так успішно продажі не йшли», – говорить Анна.
Своє майбутнє Борис хотів пов’язати із кулінарною справою.
Ходив разом із друзями до спортзали. Хотів набрати м’язової сили, накачати великі біцепси і прес кубиками.
«Сів на правильне харчування, стежив за калоріями», – говорить Ангеліна Савчук.
Кожного ранку Борис самотужки готував сніданок – лаваші з начинкою чи бутерброди. З їжі полюбляв домашні бургери і круасани. Напередодні загибелі разом із бабусею приготував торт “Наполеон”.
«30 жовтня 2024 року я вперше побачила сонечко-жучок і це було дивно – холодний, сірий день, важке небо, але на склі раптом з’явився маленький червоний жучок. Я не надала цьому значення, просто подивилася і пішла далі. Можливо, це був знак. Але тоді я цього ще не знала», – говорить Ангеліна Савчук, яка на той момент проживала в Івано-Франківську.
О 22:45 30 жовтня 2024 року чоловікові Ангеліни зателефонували.
«Ніхто не телефонує у такий час просто спитати, як справи. Крізь сон я почула три фрази, після яких усе навколо зникло: «Попали в будинок батьків. Борис під завалами. Я їду».
КАБ прилетів у четвертий поверх багатоповерхівки в Харкові, де жила родина. Найбільше постраждав під’їзд з квартирою родини Бориса – рухнули всі поверхи. Зруйновано під’їзди з першого по п’ятий поверхи. Бабуся й дідусь змогли вибратись із квартири на першому поверсі. Кімната хлопця була вщент зруйнована.
«Зі мною випадково з’єдналася бабуся. Вона не натискала кнопку прийняти виклик – телефон відповів сам, десь із кишені її халата. І я чула все. Крики. Ридання. Голоси рятувальників. Сирени швидких. І головне – голос, який переслідуватиме мене завжди. Крик бабусі. Крик, що розривав повітря, що пронизував усе навколо: «Там моя дитина! Врятуйте мою дитину!».
Мама Анна була на місці вибуху вже за кілька хвилин. Поки тривала деблокація, вона весь час стояла біля вікна кімнати, де мав бути син.
«Шукала поглядом серед тих, кого більше нема, щоб нарешті побачити свого сина. Але й досі не може повірити, що її маленького більше немає», – говорить Ангеліна.
Бориса не могли знайти. До останнього сподівались, що юнак живий.
Ангеліна майже одразу взяла квитки до Харкова. В очікуванні поїздки, через день після влучання КАБу, коли ще розбирали завали у Харкові, на вікно дівчини знову сіло сонечко. Тоді, каже, зрозуміла, що Бориса більше немає – він прилетів попрощатись.
Хлопця дістали з-під завалів останнім. Біля комп’ютера і вікна. У самому епіцентрі руйнувань.
Ангеліна після приїзду в Харків одразу побігла до зруйнованого будинку.
«Біля будинку, серед уламків, пилу, залишків розбитого життя я знайшла фото. Фото маленького Бориса. В дитячому садочку. В костюмі сонечка…», – каже вона.
Ховали Бориса Добробабу 2 листопада 2025 року. Попрощатись із хлопцем зібралось багато молоді. Поховали Бориса на Жихорському кладовищі в Харкові. Рідні Бориса живуть у цьому місті.
«Щоранку, прокидаючись, Анна чекає, що почує голос Бориса… але тиша тільки ранить ще більше…», – сказала Ангеліна.
авторка: Наталя Куліді