Її все ще чекають з «Азовсталі». Пам'яті Олесі Михайленко, яка у 18 років вступила до «Азову»
- Memorial
- 24 лют.
- Читати 7 хв
«Донька приїжджає і каже: «Я – Леся». Питаю: «Ти скоротила так своє ім’я?». А вона відповіла, що це її позивний – на честь Лесі Українки. «А чому не повністю, з прізвищем?». «Мамо, я ще не доросла до Лесі Українки», – згадує Надія Михайленко. Її донька Олеся перестала виходити на зв’язок 8 травня 2022 року. Тоді на бункер «Азовсталі», де вона була з побратимами і посестрами, росіяни скинули бомбу.
Це – історія пам’яті дівчини, яка у 18-ть років обрала шлях військової.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для Української правди в рамках проєкту «УП100. Сила жінок».
Олеся Михайленко

Девіз, гасло життя: Contra spem spero!
Улюблена страва: мамині пиріжки, страви з м’яса
Місце, де любила бувати: біля моря
Улюблена музика: українські гурти
Улюблений фільм: «Пропала грамота»
Хобі: вишивка бісером, читання, психологія
Мрія: здобути другу вищу освіту, створити сім’ю
«Біля неї всім було тепло»
Рідні і близькі згадують Олесю цілеспрямованою, життєрадісною, відповідальною, щирою. Любов, допомога іншим, сміливість, офіра – це про неї.
«Біля неї всім було тепло», – каже мати Надія Михайленко.
Олеся любила красиво одягатися. Цінувала сім’ю. Як тільки випадала нагода – під час служби приїжджала до рідних. Пишалася батьком і братами, які стали на захист України ще в 2014 році.

«Була дуже розумною. Світлою. Ідейною. Хотіла зробити свій внесок в історію. Вона – ідеалістка, яка прагнула змінити світ на краще», – згадує подругу Надія Гурзан. Дівчата разом служили в «Азові».

Народилася Олеся у селі Воскресенка Запорізької області. Наймолодша дитина, єдина донька в сім’ї, де було троє хлопців. Змалку любила допомагати батькам. Обожнювала читати й слухати казки, а найулюбленішою була – «Коза-дереза». Співала, вишивала бісером.
У батьків були диски з казками Сашка Лірника й одного разу дівчинка написала йому листа, який казкар зачитав в етері радіопрограми. Раділа цьому вся Воскресенська школа.
«За що би не бралася – мала дійти до глибини. Мала багатогранні вподобання. Була працьовита. Любила допомагати всім. Маленькою бралася до роботи, яка була для неї важкою. Ти її не відгониш – вона буде працювати. Це в неї отак і по життю було», – каже мати.
У початковій школі Олеся приєдналася до танцювального колективу, з яким їздила виступати. У Любимівці, куди згодом переселилася сім’я, і танцювала, і співала акапельно.

Пізніше, уже під час служби, до співу не поверталася: хотіла займатися цим професійно або ніяк. Співала Олеся гарно, згадує мама. Вкладала спати племінників – а їх у неї було троє: Андрій, Максим і Марта – під колискові.

У 2014 році сім’я переїхала у Бурштин Івано-Франківської області. Батько Володимир і двоє братів, Ігор та Данило, стали на захист України. Олеся ж захопилася історією й самостійно готувалася до ЗНО.
«Захотіла, побачила ціль і перешкод не було», – згадує мати.
Після закінчення школи у 2017 році Олеся вступила на спеціальність «Історія та археологія» у Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Заочно, бо хотіла працювати. Тоді ж проходить онлайн бухгалтерські курси.
Однак попрацювати за цією спеціальністю не встигла – у березні 2018-го приєдналася до «Азову». У планах було отримати фах фінансистки в Маріупольському державному університеті, а згодом – вступити на магістратуру за спеціальністю «Історія та археологія». Хотіла навчатися там, щоби бути ближче до місця служби.

Олесі вдавалося поєднувати навчання і службу – сесії закривала швидко. Вона захоплювалася Лесею Українкою, науковицями й багато читала. Перейнялася постаттю Петра Болбочана, про якого написала дипломну роботу. А під час захисту посперечалася з головою комісії, і в результаті отримала нижчу оцінку – четвірку, хоча державний іспит склала на відмінно.

«Я ще не доросла до Лесі Українки»
«Олеся дала мені зрозуміти – дійсно дружба між жінками є. Вона була настільки позитивною… Будувала плани, рухалась вперед. Добре навчалася, а платити за іспити – це для неї було щось нереальне», – згадує подруга Надія.
До «Азову» Олеся прийшла у 18-ть. У підрозділі, де також служили її батько й брат, на той час бракувало спеціалістів. Тато запропонував Олесі приєднатися, відтак вона стала діловодом у речовій службі.
«Це було очікувано. Я і старший брат були в «Азові». Їй була не чужа боротьба за Україну, за виживання нашої держави. Все було обговорено, озвучено всі ризики: що таке служба, армія та війна», – каже Данило Михайленко.
Два місяці випробувального терміну Олеся пройшла на відмінно, а інакше й не могло бути, згодом її оформили офіційно.

Олеся скрупульозно виконувала обов’язки на службі, бувало, що працювала і на вихідних. Її вклад був вагомим, згадує подруга Надія й додає: не кожен у юному віці може бути таким свідомим і настільки любити свою країну.

Олеся служила й жила в одній кімнаті з Вітою Муравйовою на псевдо Ліна. Вона була на «Азовсталі» та разом з іншими оборонцями Маріуполя потрапила в полон, звідки повернулася у 2023 році. Жінка згадує, Олеся – дівчина зі стержнем. Строга у роботі.
«Характер пацана. Багато чого могла добитися наполегливістю. Якось підрозділ вирушив на полігон, один із військових каже: «Хто видав їй (Олесі .– ред.) зброю? Я її і без зброї боюся», – каже Віта.
Між Вітою й Олесею різниця у віці – 25 років. Однак це не стало на заваді їхній дружбі.
«На море? Пішли! В кафе – пішли в кафе, – згадує подруга. – А ще вона дуже любила своїх племінників. За два місяці до їхніх днів народження ми разом шукали в інтернеті, що ж їм подарувати… Мала багато вишиванок, красиве вишите плаття. Мріяла мати свою квартиру, казала: «Все, економимо». Їй подобався Івано-Франківськ, придивлялася до житла у цьому місті».

Подруга згадує – Олеся, хоч і мала плоскостопість, бігала по 10 кілометрів, щоби здати нормативи. Було складно, але це її не зупиняло.
Олеся бачила себе в армії, перед повномасштабною війною підписала контракт на 5 років з «Азовом».
«Не цілуйте фото – мене поцілуєте»
Перед повномасштабним вторгненням діти порадили мамі Надії переїхати на захід України. Жінка послухалася. Її чоловік, син, брат і донька зустріли 24 лютого 2022 року в Маріуполі. Згодом бійці перемістилися на «Азовсталь». Спершу Олеся була в речовій службі, а згодом стала телефоністкою. Час від часу з нею бачився брат Данило. Перекидалися кількома словами.
«Було важко, ми берегли кожну мить, коли можна побачитися», – згадує військовий.

Мати так пригадує ті дні:
«Я боялася заснути. Думала, як засну – щось станеться. Спершу вони не давали про себе чути, бо не було зв'язку. Згодом він став пробиватися. «Мамо, не хвилюйтеся, ми обов’язково побачимося», – говорила Леся. Я казала їй, що цілую фотографії на телефоні, а вона: «Не треба – мене поцілуєте».
Після Великодня мати Надія їздила на акцію у Київ – аби азовців визволили з окупованого Маріуполя. Олеся ж підтримувала рідних, як могла. Вона пересилала гроші дружині Данила Юлії, щоб та купила великі букети тюльпанів і подарунки племінникам. Казала, що це приносить їй щастя. Переживала, чи в близьких у тилу є їжа.
«Найбільше вона нас підтримувала, коли була на «Азовсталі». Старалася писати, постійно просила, щоб ми робили фотографії малих і їй надсилали. Більше турбувалася про нас, ніж про себе. Казала, що все буде добре, що ми зустрінемося. Скоро наші переможуть, Маріуполь звільнять. Ще трошки залишилося почекати», – ділиться Юлія Михайленко, дружина брата Данила.

«У неї була така сильна надія, що мене підіймала. Не я її, а навпаки», – додає мати.
Пані Надія згадує – на «Азовсталі» донька, яка мала волосся по пояс, обрізала косу.
«Скинула фото, у руках тримає свою косу. Написала: «Мої бажання збулися» – розповідає мати. Раніше ж Олеся казала, що хотіла би стрижку каре.
Останній раз донька написала Надії о 10:00 8 травня 2022, а близько 14:50 на бункер «Магазин 20», де вона була разом із побратимами й посестрами, росіяни скинули бомбу. Почалася пожежа. Відтоді – більше жодної звістки.
«Говорили, що цей бункер сильно завалило, й вони не могли вижити. Не знаємо, як було всередині. У нас немає збігу ДНК, а як мені казали: поки немає ДНК, надія не померла», – говорить мати.
Віта й Олеся були у різних бункерах на «Азовсталі», лише іноді їм вдавалося побачитися.
Недовго перебували разом на позиції «Магазин 20». Потім Віта опинилася на «Норі», і це врятувало їй життя.
«Ми бігали на «Магазин 10», щоб написати повідомлення рідним, що живі. А потім туди прилетіло, там багато було загиблих... Коли прилетіло на «Магазин 20», ми почули по рації повідомлення про тих, хто вижив там. А хлопці, які прибігали до нас по продовольство, сказали, що «Магазин 20» – все», – пригадала посестра Олесі.
Віта згадує – один із військових сказав тоді: «Не смійте без підтвердження говорити, що вони загинули. Ви були там? Ви бачили, як вони загинули?». Тому в полоні вона ніколи не думала про Олесю як про загиблу.
Contra spem spero
Подрузі Надії Олеся надсилала фото і відео з «Азовсталі» й запевняла: все буде добре. Як би не було, дівчина надіялася на краще й не раз цитувала: «Contra spem spero!»
«У мене Олеся асоціюється зі сміхом, теплими вечорами, підтримкою. Знала, що прийду до неї, і мені буде добре. Її дуже сильно бракує. На жаль, її не стало саме на мій день народження. До останнього мені не вірилось, що це відбулося. Навіть зараз я не можу прийняти те, що її немає. У мене таке відчуття, що вона ніби десь на службі, десь далеко, і ми от-от зустрінемося. Мені стає легше, коли я пишу вірші, бо в них я з нею спілкуюся. Олеся, як й інші дівчата, які загинули, заслуговують поваги. Пишаюся, що знала цю дівчину», – ділиться подруга Надія.
Старший солдат Олеся Михайленко посмертно нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Завжди будемо пам'ятати тих, хто загинув у боротьбі за Україну. Загальнодержавна пам’ять – важлива. Ці люди стали на оборону держави, цінностей і віддали своє життя. Це має бути утверджено на століття», – вважає Данило Михайленко, який повернувся з полону й продовжує захищати Україну.
Дядько Олесі Юрій загинув на «Азовстасталі» у бункері «Магазин 20».
Батько Володимир пережив полон й зараз служить в «Азові».
На Олесю чекають вдома.
Авторка: Софія Сіренко
Comments