Олексій народився у селі Півці на Чернігівщині. Заслужений працівник освіти України. Видатний філолог. Починав свій шлях із посади вчителя української мови і літератури Мокровеличківської школи. Був доцентом кафедри філологічних дисциплін і методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Костянтина Ушинського.
Готував до друку науково-методичний журнал «Педагогічні обрії». Спільно з артистом Сергієм Поспєловим організував учнівський літературний театр «Слово», що неодноразово ставав лауреатом всеукраїнських конкурсів.
З ініціативи Олексія Гальонки вдалося вдосконалити систему фахової перепідготовки вчителів, започаткувати педагогічні зустрічі для лауреатів і переможців всеукраїнського конкурсу «Учитель року».
До останнього науковець працював та проводив заняття.
«Олексій Анатолійович постать, знана серед педагогічної спільноти як в межах області, так і далеко за її кордонами. Він не просто навчав, а надихав, не лише передавав знання, а й запалював у серцях учнів і колег вогонь любові до літератури та всього українського.
Його діяльність нагадувала слова Максима Рильського:
«Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде»
Він плекав культуру слова, щиро вірячи, що саме через літературу і мову можна виховати людину глибоку, мислячу, здатну співпереживати. Його натхненна праця стала простором, у якому зростали нові покоління закоханих у слово. Щедро ділившись своїм захопленням, він залишив помітний слід у серцях багатьох. І хоч, можливо, про нього не складатимуть легенд, та його ім’я житиме в пам’яті тих, кого він навчав і кому відкривав світ літератури.
Як писав Василь Симоненко:
«Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати».
Олексій Анатолійович обрав свою духовну матір – українську літературу – і залишився їй вірним до кінця», - написала племінниця Людмила
«У 2022 році його хата вщент вигоріла від ворожої ракети, тоді Олексій Анатолійович дивом врятувався. Їхати з подвірʼя категорично відмовився, хоч ми пропонували йому кілька варіантів. Ні, сказав, буду тут на своїй землі. Облаштував літню кухню, утеплив її і планував у майбутньому звести хату… Олексій Анатолійович був світлою, дуже скромною і толерантною людиною. Ще до здобуття Незалежності завжди відстоював українське слово. На всі заходи одягав вишиванку. Мав величезну колекція вишиванок, яка згоріла тоді, у 2022-му. А його бібліотеці могли би, без перебільшення, позаздрити інші українські бібліотеки. Там було все: від газет, журналів до відео. Любив театр, українську музику, пісні. На кожну конференцію запрошував музикантів...» – сказала Світлана Молочко, завідувачка кафедри.
Олексій любив працю біля дому. Садив город, доглядав домашніх тварин, вирощував квіти. Варив смачний борщ, пригощав колег домашнім молоком.
«У нашій школі був театр «Слово», створений Олексієм Анатолійовичем, я була у першому складі групи. Він учив нас ораторському мистецтву, театральному мовленню. Закохував у літературу. Памʼятав усіх. Якось приїхала до нього, а ми до того не спілкувались п’ять років, і Олексій Анатолійович сказав: «Я досі зберігаю всі відео з твоїми виступами, всі сценічні костюми». Він часто нам розповідав, що посадив на городі. Мав корову і не одну, сам доїв. Його поважали і захоплювались ним. Він міг дати мудру пораду. Мав винятковий розум. Любив український живопис. Чудово співав. У нього були дуже теплі стосунки з племінницями та їхніми дітьми, він завжди турбувався про них. Любив простих людей і вони його любили. Ніколи не ставив себе вище когось», – додала учениця та колега Оксана Косінова.
Поховали науковця у Чернігові. У нього залишились брат, племінниці, онуки та інші рідні.
